ЗА ПОКЛИКОМ НЕБА

До Дня ПАМ’ЯТІ ТА ПРИМИРЕННЯ та Дня ПЕРЕМОГИ над НАЦИЗМОМ У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ

У ці травневі дні ми з глибокою пошаною згадуємо усіх тих, хто захищав нашу Батьківщину від ворога у найстрашнішій за всю історію людства – Другій світовій війні. Мільйони зруйнованих та загублених людських життів, втрати синів, чоловіків, братів, котрі і вдень і вночі були на захисті рідної землі і вже ніколи не повернулися до своїх домівок. Сплять мільйони загиблих в окопах, то моєї країни сини і доньки, молоді юнаки та дівчата…
Наша полтавська земля подарувала світові не тільки цілу плеяду відомих винахідників, літераторів і вчених, вона дуже щедра на героїчних і сміливих захисників рідної землі. Це військові льотчики та льотчиці, наші земляки.
Люди, про яких далі буде розповідь, не були пов’язані між собою родинними зв’язками та особистою дружбою. Але було те, що їх об’єднувало – це любов до неба, разом з непереборним бажанням за будь-яку ціну, захистити свої родини та свою Батьківщину. Всі вони мали різні звання, обіймали різні військові посади, виконували різні бойові завдання, але вони кожну мить ризикували у небі власним життям, заради спільної мети – перемоги над ворогом у період кривавих подій 1941-1945 років.
Серед науковців, дослідників, краєзнавців авіаційної історії Полтавщини та історії загалом, вже відомими є прізвища полтавців учасників Другої світової війни: С.М.Гетьман, І. І. Бабак, О.Ф.Васько та інші. Захищали рідну землю не лише сильні, мужні, відважні чоловіки, юнаки та хлопці, але і представниці прекрасної статі воювали за Батьківщину.
До речі, за бойові подвиги 83 жінки-льотчиці були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Серед них – 25 захисниць Батьківщини у повітрі, що служили у підрозділі “Нічних відьмах” – так називали фашисти унікальний жіночий 46-й Гвардійський Таманський полк нічних бомбардувальниць, який був створений у 1942 році.
У його складі на всіх посадах були лише жінки, більшість з них віком від 17 до 22 років. Дівчата літали на “фанерних” двомісних біпланах ПО-2 з малопотужними двигунами, які розвивали швидкість лише 120 кілометрів на годину. Завданнями цього полку було бомбардування аеродромів і частин противника та відволікання уваги фашистів на себе. “Нічні відьми” брали участь у боях за Кавказ, Кубань, Тамань, Крим, Білорусію та Польщу. У складі цього унікального батальйону служили – льотчиця Н.Ф. Меклін-Кравцова з Лубен та К.А.Олійник з Терешків.

Жінка-льотчиця Наталія Федорівна Меклін-Кравцова (1922-2005) –народилася 8 вересня 1922 року у місті Лубни, в сім’ї військовослужбовця. Пізніше жила в Харкові і Києві. В 1940 р. закінчила середню школу й одночасно аероклуб. Як відмінниця навчання без екзаменів була прийнята до Московського авіаційного інституту на літакобудівний факультет. По закінченню першого курсу, в жовтні 1941 р. добровільно пішла в діючу армію. В травні 1942 р. закінчила військову авіаційну школу пілотів у м.Енгельс і була зарахована в жіночий авіаполк легких нічних бомбардувальників. З травня 1942 р.  вона брала участь в бойових діях на Південному і 2-му Білоруському фронтах. Здійснила за роки війни 840 бойових вильотів на літаку По-2, знищивши бомбовими ударами 3 переправи, 2 артилерійські батареї, 3 вогневі точки, близько півтисячі гітлерівців. За зразкове виконання бойових завдань і виявлені при цьому мужність і відвагу Указом Президії ВР СРСР від 23 лютого 1945 р. старшому льотчику 46-го гвардійського Таманського Червопрапорного нічного бомбрадувального авіаційного полку 325-ї нічної бомбардувальної авіаційної дивізії 4-ї повітряної армії гвардії лейтенанту Н.Ф. Меклін присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нагороджена орденами Леніна, Червоного Прапора, Червоної Зірки, Вітчизняної війни II ст.

Разом з відомою льотчицею Наталією Федорівною Меклін, на захисті ворога була і полтавка Катерина Андріївна Олійник (1916-1982), уродженка села Терешки, Полтавської області. На початок війни вже була професійною льотчицею. З 1937 по 1940 рік навчалася у Тамбовській льотній школі, потім служила як пілот-інструктор у 213-му харківському авіазагоні спеціального застосування. У Військово-Повітряних Силах Червоної армії з 1943 року до жовтня 1945-го.
Воювала у складі 46-го гвардійського нічного авіаційного Таманського Червонопрапорного ордену Суворого полку. Брала участь у бомбардуванні об’єктів ворога за визволення Кубані, Криму, Білорусії та Польщі.

Після війни працювала у цивільному повітряному флоті. Льотну роботу завершила у березні 1957 року. Загальна протяжність маршрутів, по яких вона літала складає майже 0,5 млн. км. Донька льотчиці – Тетяна Литовченко, передала до фондів музею частину документів, світлин, листівок, книг з особистого архіву, льотні книжки своєї героїчної мами, альбом зі світлинами про нелегкі фронтові будні жінок-льотчиць 46 Гвардійского Таманського жіночого авіаційного полку.
У нашій музейній скарбниці зберігаються унікальні речі, документи, фотодокументи, книги, свідоцтва, нагороди військових льотчиків.

Так, донька авіатора Глущенка Михайла Павловича (1911-1988) – Нечипоренко Зоя Михайлівна, у 2018 році передала до музею авіаційний льотний шолом свого батька періоду 20-30-х років, захисну шкіряну маску для обличчя, хутряні краги, котрі були обов’язковою амуніцією льотчика під час польоту на літаках того часу.

Михайло Павлович народився у 1911 році у в місті Котельва, Полтавської області. З початку війни і до її закінчення брав участь у бойових діях. Родина льотчика подарувала нашому музеї унікальні речі, фотодокументи та документи Михайла Павловича. Серед документів, нашу увагу привернуло унікальне свідоцтво про закінчення зборів у навчально-тренувальному загоні…Внизу з права дата видачі документу – 23 червня 1941 р. и ми розуміємо, що вже на другий день, після оголошення війни, курсанти старших курсів направлялися з училища у бойові частини.
На долю Михайла Павловича випало чимало важливих бойових завдань. Зоя Михайлівна, згадує: «Пам’ятаю батько розповідав, як виконував завдання з евакуації людей з партизанського загону у Білорусії на транспортному літаку Лі-2. Загін потрапив в оточення німецьких карателів і був приречений…Отримавши бойове завдання, в останню мить літак, на якому батько був штурманом, в дуже складних умовах, уночі приземлився до партизан і почав брати на борт усіх поранених та дітей. Забрали усіх…. З дуже великим перевантаженням, ледве вилетіли…»
Батько розповідав і про те, як вони доставляли хліб, одяг, медикаменти, паливо у блокадний Ленінград : «Перед польотом екіпажі, які летіли, збирали в мішки всі продукти, які тільки могли знайти у частині серед льотчиків. Літак сідав на аеродром у блокадному місті, який був загороджений колючим дротом, як військовий об’єкт. Уздовж огорожі льотчиків чекали худі, з голодними очима, ледве тримаючись на ногах, люди. І поки літак розвантажували, батько з екіпажом йшли до цієї моторошної загорожі і роздавали, приреченим на голодну смерть, людям, зібрані продукти. У післявоєнні роки багато людей з вдячністю згадували льотчиків з харчами, завдяки яким було врятовано життя багатьом жителям блокадного міста».
Михайло Павлович Глущенко брав участь в обороні Москви, Ленінграда, Кенігсбергу та багатьох інших міст. Був важко поранений і контужений. За бойові заслуги нагороджений: орденом Червоного Прапора, 2-ма орденами Вітчизняної війни I та II ступеню, 2-ма орденами Червоної Зірки та 10-тьма медалями.

Ще одна донька, але вже льотчика цивільної авіації Онищенка Івана Даниловича – Зінаїда Іванівна Мордовіна (Онищенко) у 2017-2018 роках також поповнила речами свого батька нашу музейну колекцію. Це навігаційні лінійки штурмана, лічильник вітрів, нагороди, посвідчення, книги з особистої бібліотеки Івана Даниловича, планшет, карти маршрутів по яких він літав. Частина з них представлена у 1-й експозиційній залі ПМАК.

Онищенко Іван Данилович (1913 – 1946)  –  народився у селі Мерефа, Харківської області  у 1913 році.

У 1935 році закінчив 3-тю об’єднану школу пілотів у місті Балашово. На початок 1938 року отримав посвідчення пілота 2-го класу, військове звання лейтенанта.

З початку Другої світової війни він брав активну участь у навчанні військових льотчиків у Куйбишеві, Ташкенті та Самарканді. Постійно подавав рапорти з єдиним проханням – відправити на фронт, але марно. І лише навесні 1944 року за численними проханнями він потрапляє на фронт льотчиком 3-го Авіатранспортного полку 1-ої Авіатранспортної дивізії, де служив до кінця війни.

   14 січня 1946 року трагічно загинув в авіаційній катастрофі пасажирського літака ЛІ-2 на трасі Харків-Москва. За однією з версій, літак впав через даний невірний метеопрогноз. В результаті чого під час польоту трапилось швидке обмерзання літака і звалювання  його у штопор на землю у районі села Нетрубеж.

Нелегка доля спіткала і полтавця, військового льотчика Другої світової війни – Івана Андрійовича Коваленка (1919-2020).  У 2019 році він відзначив свій 100-літній ювілей.

А народився він у 1919 році у селі Надежда, Диканьського району, Полтавської області. З першого дня війни і до останнього, воював у складі важкого бомбардувальника Пе-8, будучи в екіпажі стрілком-радистом. Здійснив 300 бойових вильотів. За героїзм, мужність нагороджений двома медалями «За відвагу» та орденом Великої Вітчизняної війни.

Згадуючи минуле, можна з упевненістю сказати, що весь час повітряними шляхами війни поряд з сержантом Іваном Коваленко крокував його янгол-охоронець. Інакше як можна пояснити, що двічі, за наказом командування в екіпаж на його літак, у різні часи, на бойове завдання призначали стрілків з інших екіпажів… І як це не жахливо – ці екіпажі були збиті і на свої литовища вже ніколи не повернулися. Як пояснити, що під час одного польоту літак Івана Коваленко, з повним бомбовим навантаженням, потрапляє у грозовий фронт і бомбардувальник вибухає у повітрі… І з 8-ми членів екіпажу вижили тільки двоє…і серед них знову – Іван Коваленко.

Разом з відомою льотчицею Наталією Федорівною Меклін, на захисті від ворога була і полтавка Катерина Андріївна Олійник (1916-1982), уродженка села Терешки, Полтавської області.

На початок війни вже була професійною льотчицею. З 1937 по 1940 рік навчалася у Тамбовській льотній школі, потім служила як пілот-інструктор у 213-му харківському авіазагоні спеціального застосування.

У Військово-Повітряних Силах Червоної армії з 1943 року до жовтня 1945-го.  Воювала у складі 46-го гвардійського нічного авіаційного Таманського Червонопрапорного ордену Суворого полку. Брала участь у бомбардуванні об’єктів ворога за визволення Кубані, Криму, Білорусії та Польщі.          Після війни працювала у цивільному повітряному флоті. Льотну роботу завершила у березні 1957 року. Загальна протяжність маршрутів, по яких вона літала складає майже 0,5 млн. км. 

         І ще один, із багатьох, військовий льотчик, до речі мій прадід – Бежко Борис Климентійович (1918-1942) – народився в 1918 році у Полтаві у сім’ї робочого-кондитера. Навчався в 3-й Полтавській трудовій школі. Після її закінчення вирішив пов’язав своє життя з авіацією і вступив до Полтавського аероклубу. У 1937 році всю льотну практику у першій групі пілотів склав на відмінно, літав на літаку У-2. Аероклуб закінчив у 1938 році, після чого був направлений на навчання в Качинську школу пілотів, яку закінчив у 1939 році. У 1938 році одружився на Кушніренко Надії Антонівні. А 8 травня 1940 року народилася донька, яку тато назвав Люсею. Не зважаючи на нелегкі фронтові будні, військову службу весь, час згадував дружину і доньку, надсилав їм листи із фронту, дуже гарно малював і писав вірші.

З перших днів війни молодший лейтенант Бежко на фронті, пілот 742 ближньобомбардувального авіаційного полку, який спеціалізувався на виконанні розвідницьких вильотів. Спочатку частина мала на озброєнні літаки Пе-2, до серпня 1942 року велася розвідка до межі (кордону)  Євпаторія-Саки-Сімферополь-Перекоп-Бердянськ-Маріуполь-Таганрог. Крім того, екіпажі полку часто поєднували розвідницькі завдання з нанесенням бомбових ударів і широко застосовували розвідку боєм.

У 1942 році він 6 разів брав участь у бомбардуванні важливого стратегічного об’єкту німецьких військ – Чонгарського мосту у Криму. Німецькі війська організували дуже серйозну протиповітряну оборону. Зенітний вогонь противника не дозволяв нашим бомбардувальникам знищити вкрай важливу ціль. І саме літак молодшого лейтенанта Бежко з пікірування знищив середню частину мосту, який був важливою транспортною артерією для німецьких військ. Особливо відзначився при бомбардуванні аеродрому противника в Маріуполі, вогнем своїх кулеметів підбив один літак супротивника. За бойові заслуги він був нагороджений орденом «Червоного Прапору» (13.02.41 р.).

Нажаль, він не дожив до кінця війни. Загинув 22.02.1942 року при аварії літака в районі Варениківська при поверненні з бойового завдання. Він провоював усього 3 місяці, але за цей час на бомбардувальнику Пе-2 здійснив 16 бойових вильотів. На той час йому було 24 роки….

Ось такими нелегкими, виявилися долі наших героїв, наших земляків-полтавців. Сьогодні ми розуміємо, що перемога людства у Другій світовій війні це перемога мільйонів солдат з їх долями, такими різними, важкими, а іноді дуже схожими одна на одну. Але доля кожного солдата на війні – це окрема історія, а іноді і окрема трагедія, яку вони пережили разом зі своїми рідними та близькими, коханими та друзями.

Завідувач сектору фондів ПМАК Марія Окара