З нагоди 140-річчя з часу створення Першої повітроплавальної команди.
Українці давно довели всьому світу, що маємо наш «ракетно-космічний» потенціал. Наші краяне – науковці змінювали і змінюють історію своїми ідеями, пропозиціями і винаходами, а космонавти безстрашно виконували місію землян у Всесвіті. До цієї славетної когорти належать уродженець Гадяччини О. Засядько, один із перших у Європі конструкторів бойових порохових ракет; полтавець за народженням, Ю. Кондратюк – один із перших у світі вчених у галузі космічного польоту; який розробив схему польоту і висадки на Місяць і розробляв багато інших важливих питань теорії космічного польоту. Теоретик космонавтики, автор формули руху ракет К. Ціолковський мав у походженні польське й українське коріння. Під керівництвом нашого земляка, уродженця м. Житомир, організатора практичної космонавтики С. Корольова були створені і запущені штучні супутники Землі і космічні кораблі, на яких людина вирушила в космічний політ і почала освоєння навколоземного космічного простору. Українці за походженням також: конструктор двигунів В. Глушко (народився в Одесі), розробники ракетно-космічних комплексів В. Челомей (для якого Полтава була рідним містом), М. Янгель (організатор і керівник Дніпровського ракетно-космічного Центру у м. Дніпропетровську (тепер – Дніпро) та інші створювали і розвивали ракетно-космічну галузь у ХХ столітті. Серед українців-діячів космічної галузі – очільник НАСА Михайло Яримович. Віце-президент «Боїнг Флорида Оперейшинз» у космічному центрі Джона Кеннеді, астронавт НАСА Брюс Едвард Мельник, один із найвідоміших у США науковець із дослідження космосу, лауреат Пулітцерівської премії Карл Саган. Цей перелік можна продовжувати (академіки-матеріалознавці І. Францевич і Г. Писаренко, астронавтка Х. Стефанішин – Пфайфер та багато ін.).
– очільник першої Кадрової
повітроплавальної команди.
~ 1885-1887 рр.
Всі ці діячі працювали в різних країнах, на різних географічних територіях, під різними прапорами. Але народжені, виховані, навчалися, надихалися вони Україною. Тому ми маємо не відмовлятися від них, а усьому світові нагадувати, що вони є нашими земляками, що походять з нашого краю.
Це стосується і таких важливих у ХХ і ХХІ століть царин діяльності, як повітроплавання й авіація. Одне з найяскравіших імен у цих галузях – ім’я одного з фундаторів військового повітроплавання Олександра Матвійовича Кованька, чий родовід походить з Полтавщини.
Рівно 140 років тому, у лютому 1885 року, було заявлено про початок організації і діяльності ПЕРШОЇ на території європейської частині russian імперії, до якої тоді географічно належала й Україна, – штатної армійської повітроплавальної частини військових аеронавтів, котра називалася «Кадровою повітроплавальною командою». Її організація і подальший розвиток відбувалися під керівництвом вихідця з України, з Полтавщини Олександра Матвійовича Кованька.
Повітроплавання прийшло в московію з Франції ще у XVIII столітті. Проте, замість розвивати цю важливу справу у відповідності до вимог сучасності, russia указом Катерини ІІ 1784 року заборонила запуски повітряних куль. Саме з того часу russian імперія була позбавлена перспектив і стала хронічно відставати від усіх у справі освоєння повітряного простору.
Тому практично все ХІХ століття пройшло «вхолосту», навіть враховуючи окремі спроби з комерційними польотами.
Проте частина освічених, прогресивно мислячих військових – таких, як О. М. Кованько та його прибічники, – намагалися змінити загальну невтішну картину. Завдяки їхнім зусиллям це, до певної міри, їм вдалося.
О. М. Кованько, як більшість вихідців з України, з Полтавщини, поважав і намагався вивчати досвід європейських та інших країн світу у справі повітроплавання, а пізніше – й авіації. Дослідивши досвід фахівців повітроплавання в Англії, Франції, Німеччині, Італії, Бельгії, Швейцарії, він зміг добитися рішення відповідних міністерств і відомств у russia про організацію першого військового повітроплавального підрозділу – т.зв. Команди – у складі 22 осіб, яку розмістили на колишньому артилерійському полігоні «Волкове поле» (під Гатчиною).
Обраний очільником цієї нової і надзвичайно важливої справи О. М. Кованько був успішним військовим, професіоналом, освіченою людиною: мав інженерну освіту, конструкторський хист, організаторські здібності, знав декілька іноземних мов.
Успіхи Команди, очолюваної О. М. Кованьком, були явними і незаперечними.
До 1885 р. з Франції до russia були доправлені перші аеростати. Тоді кадровій команді все необхідно було починати з нуля, самим вивчати і створювати повітроплавальну техніку, самим освоювати підйоми і польоти на аеростатах. Кованько вчився літати на них сам і одночасно навчав цьому підпорядкованих йому офіцерів і т.зв. нижніх чинів. Без його участі у ті роки не проходив практично жоден вільний політ аеростата. Свій перший повітряний політ він здійснив 16 жовтня 1885 р. разом із помічником Трофимовим на повітряній кулі об’ємом 1100 куб. м. Політ виявився успішним, як і багато наступних.
першої Кадрової команди повітроплавців
– колишнього артполігону на Волковому
полі. ~ 1885-1887 рр.
Але не всі ті польоти були успішними. Ставалися й аварії. Бувало, що аеронавти гинули. Олександр Матвійович чотири рази тонув – у Ладозькому озері й у Фінському заливі. Останній раз дивом врятувався. Це випадок сильно вразив уяву випробувача. Під впливом вражень він навіть написав картину «Аварія повітроплавця у Фінському заливі» (вона зберігається у домашньому кабінеті аеронавта його близькими).
Команда була не просто місцем, де освоювалася техніка, легша за повітря, де здійснювалися польоти на ній. Дуже скоро вона стала центром різноманітних досліджень. Так, на території Команди проводилися дослідження з бойового застосування аеростатів, зокрема з аеророзвідки.
140 років тому О. Кованько заклав підвалини аерофотозйомки: здійснюючи польоти на повітряних кулях на висоти 800 м 18 та 30 травня 1886 р., він зробив перші аерофотографічні знімки.
О. Кованько одним із перших у світі організував польоти на повітряних кулях з науковою метою. Відомо, наприклад, про організацію ним і його Командою польоту кулі для спостереження за сонячним затемненням хіміка, метеоролога Д. І. Менделеєва 8 серпня 1887 р. Вони обидва мали піднятися на кулі. Проте несприятлива погода, через яку повітряна куля пропиталася вологою і не могла підняти обох. Менделеєв наполягав на його особистому польоті. Тоді Кованько прочитав йому стислу лекцію про те, як керувати повітряною кулею, і дозволив тому провести політ самостійно. Так О. Кованько став учителем повітроплавання для Д. Менделеєва.
О. М. Кованько безпосередньо брав участь у дослідженнях верхніх шарів атмосфери, вважаючи, що без дослідження атмосфери не може бути правильного наукового розвитку повітроплавання.
Крім цього він дуже серйозно ставився до вивчення впливу умов польоту на організм людини. Підбір людей для повітроплавання він вважав дуже відповідальним. Навіть домігся призначення у Команду і дозволу на польоти лікаря Сергія Петровича Мунт, який почав дослідження впливу різних умов польоту на організм повітроплавця. О. Кованько стверджував, що такі дослідження «мають велике значення для вияснення питання про придатність офіцерів і нижніх чинів до цього нового роду воєнної служби».
Отже, авіаційна медицина як наука зародилася, без перебільшення, також при безпосередній участі О. М. Кованька.
Тобто, беззаперечно, розвиток повітроплавальної й авіаційної справи під керівництвом О. М. Кованька йшла успішно. Через декілька років Команда була перейменована в Навчальний кадровий повітроплавальний Парк (НПП), а штат збільшився до 94 осіб. 1910-го року Парк був реорганізований в Офіцерську Повітроплавальну школу (ОПШ), з двома відділеннями: Повітроплавальним й Авіаційним.
У них розвивалися всі напрямки діяльності і досліджень, започатковані О. М. Кованьком та його колегами. Крім того, з’явилися механічні майстерні, в яких під керівництвом О. Кованька був побудований перший на європейській частині russia дирижабль, а потім – п’ять літаків; були організовані лабораторії; метеорологічна станція; фотографічний павільйон і, навіть, – що для нас, музейників, є особливо цікавим – «музей зразків». Щоправда, деталей або опису цього музею нами поки що не виявлено. До того ж О. Кованько незмінно був учасником всіх міжнародних повітроплавальних і метеорологічних з’їздів і виставок до початку Першої світової війни. Був автором оригінальних конструкцій аеростатів, дирижаблів, проекту аероплана і повітряного гвинта тощо. Його молодша донька склала перелік винаходів і пропозицій свого батька на основі домашнього архіву, який розмістився на чотирьох аркушах.
О. М. Кованько активно очолював названі підрозділи до 1917 р. «Числився» керівником, здогадно, до березня-липня 1918 р. Загалом справі повітроплавання й авіації О. М. Кованько – вчений, інженер, винахідник, пілот-аеронавт – віддав 33 роки.
Готуючи цей матеріал, авторка натрапила на цитату одного з т. зв. сучасних russian дослідників, який написав (ще до початку повномасштабного вторгнення в Україну): «Складно уявити, що біля джерел вітчизняного військово-повітряного флоту стоїть потомственний полтавський козак» .
«Вихідець з Малоросії» О. М. Кованько та його рідні завжди шанували свій рід, свій рідний край, де б вони не знаходилися (більша частина членів родини після подій жовтня 1917 р. емігрувала за кордон (в Сербію, Югославію, Францію, США).
Отже, трохи додаткових біографічних відомостей.
Кованько – прізвище потомственних полтавських козаків.
Цей рід бере початок, приблизно, у 17 ст. Олешко Кованько – рядовий реєстровий козак Полтавської сотні Полтавського полку хоробро бився проти польської шляхти під Корсунем, Львовом, Зборовом, в інших місцях під час визвольної війни під проводом Б. Хмельницького у 1648-1654 рр. У 1659 р. Олексій Кованько – вже старосанжарський староста, а за 5 років – полтавський наказний полковник, ще через деякий час – городовий отаман.
На початку 18 ст. його син Петро Кованько – великобудищанський сотник Полтавського полку. У липні 1709 р. одержав гетьманський універсал на половину селища Рибці під Полтавою, подвір’я в самій Полтаві, частину ліса поблизу селищ Свинківка, Байрак, частину пасіки Полтавченкової. Діти Петра Кованька – козаки і мешканці Полтави та її околиць. Невеликі маєтки дітей та онуків розташовувалися в Полтаві, Рибцях, Яківцях та інших поселеннях. Донині збереглися назви селищ поблизу Полтави: Кованчик, Кованьківка.
Правнуки вже навчалися і мешкали у Петербурзі. За свідченням доньки генерала О. М. Кованька Варвари Олександрівни Мороко, вони зберігали пам’ять про Полтавщину як про землю предків і пишалися своїм походженням.
Один із них – Іван Опанасович Кованько (народився 1773 (1774?) р. у Полтаві – 1830, СПб, похований на Волковому цвинтарі) став родоначальником тієї гілки роду Кованьків, які займалися гірничою справою. Він мав трьох синів, які стали видатними фахівцями у гірничій галузі. Молодший син – Матвій Іванович Кованько (1822 (1823?) – 1874 ) був талановитим інженером. У шлюбі з Єлизаветою (уродж. Поповою, донькою адмірала-кораблебудівника Андрія Олександровича Попова), Матвій Іванович Кованько мав дев’ятьох дітей. Зокрема, він був батьком одного з активних діячів періоду становлення військової повітроплавальної та авіаційної справи в russian імперії Олександра Матвійовича Кованька (1856-1919).
Олександр Матвійович народився у Петербурзі, про що свідчить «Місяцеслов». Однак й він, і всі інші представники роду Кованьків свято берегли пам’ять про рідну полтавську землю і шанували її.
Доказом тому є, наприклад, стакан-підставка для олівців з написом «Пам’ять Полтави» ( ще одна родинна реліквія – знак повітроплавця з шинелі Олександра Матвійовича Кованька), подаровані молодшою донькою О. М. Кованька Варварою Мороко полтавцям, Полтавському музею авіації і космонавтики.
О. М. Кованько став засновником і підготував цілу когорту повітроплавців та авіаторів. Із сімох дітей генерала два сина – Олександр і Андрій – стали льотчиками, а також інструкторами, авіаконструкторами; дві доньки – Віра і Надія – дружинами льотчиків Р. Л. Ніжевського та М. Ф. Івкова. Крім названих, випускниками Офіцерської повітроплавальної школи, авіаційного відділу та Гатчинської авіаційної школи під керівництвом О. М. Кованька стали військові повітроплавці і льотчики, які отримали фундаментальну технічну підготовку: П. М. Нестеров, Є. М. Крутень, Є. Д. Карамишев та багато інших, діяльність яких прямо чи опосередковано також була пов’язана з Україною, з Полтавщиною, з Києвом, Харковом, Севастополем тощо.
Розкидані долею по світу представники роду Кованьків і не мали змоги повно реалізувати себе професійно. Хоча їхній внесок у розбудову повітроплавальної й авіаційної справи на європейських теренах наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., за оцінками істориків науки і техніки, є важливим.
Після завершення Першої світової війни, після понад 3-х десятків років служби, влітку 1918 р. О. М. Кованько, «через складні матеріальні умови і хворобу» з дружиною і трьома молодшими доньками виїхав до Одеси, де 20 квітня 1919 р. пішов із життя у військовому санаторії. Похований він також в Одесі.
Журнал «Повітроплавець» у 1924 р., до 5-річчя уходу з життя О. М. Кованька, написав: «Нечасто можна зустріти інший приклад, коли [непересічна] людина залишає такий відчеканений і яскравий відбиток своєї особистості на створену ним справу».
У тому ж 1919 р. представники родоводу Кованьків зазнавали переслідувань, розстрілів, про що дають нам знати щоденникові записи полтавського лікаря Олександра Несвицького : «1919 р. 20 січня. Сьогодні ховали Анну Данилівну Бехтеєву та її батька Данила Миколайовича Кованька, вбитих 5 січня. Син Данила Данилович, смертельно поранений, помер у богоугодному закладі». Доповнення: «24 січня ховали Данила Даниловича Кованька».
Й далі: «1919 р. 29 липня. Відходячи з Полтави радянські влади захопили як заложників …Четиркіна і Кованька…». Доповнення: «…9 вересня в Бахмачі більшовиками розстріляні взяті в Полтаві заложники… Кованько, Анікеєв і Липянський…»
Авторці довелося особисто спілкуватися з онуком О. М. Кованька – Георгієм Олександровичем Кованьком (м. Браттлеборо, США) та з молодшою донькою генерала-аеронавта Варварою Олександрівною (Мороко). Варвара Олександрівна щороку приїздила до Севастополя, де був похований її син, часто бувала в Києві, відвідувала кладовища, де були поховані вихованці її батька, друзі (напр., льотчик Євграф Крутень).
Ми спілкувалися також з онукою О. М. Кованька Єлизаветою Євгеніївною Сергеєвою та його правнучкою Марією. Саме завдяки ним ПМАіК має унікальну колекцію документів, фотоматеріалів і речей, присвячених історії становлення повітроплавання й авіації кінця ХІХ – початку ХХ ст.ст. та історії полтавського родоводу Кованьків.
28 лютого у ПМАіК відбувся тематичний просвітницький військово-історичний захід із відкриттям виставки, в експозиції якої представлені унікальні речі – реліквії родини Кованьків: стаканчик- підставка для олівців з написом : «Пам’ять Полтави» і знак аеронавта – повітроплавця з шинелі О. М. Кованька, виготовлений за дизайном і малюнком останнього; листи до науковців ПМАіК від В. О. Мороко і Г. О. Кованька; конверти, присвячені О. М. та О. О. Кованькам, виготовлені за дизайном ПМАіК; оригінальні екслібриси (О. М. Кованько зібрав величезну кількість книг з питань льотної справи, виданих у різних країнах. Серед них були найрідкісніші книги, малюнки, гравюри. Кованько пропагував цінність цих видань. Його бібліотекою користувалися товариші по службі для наукової роботи); журнал «Воєнні бесіди» 1885 – 1887 рр. з опублікованою статтею О. М. Кованька про застосування літальних апаратів, легших за повітря з військовими цілями.
Ірина Пістоленко,
завідувачка науково-дослідного сектору ПМАіК,
доктор історичних наук,
снс
* При підготовці публікації використані документи, світлини, інші матеріали з архіву родини Кованько-Мороко (1989-1993 рр.), документи і матеріали, надіслані Г.О.Кованьком (США), 1992, з архівних зібрань Полтавського музею авіації і космонавтики (ф. 2: Колекція документів про розвиток повітроплавання, авіації, ракетобудування та космонавтики), а також публікації:
– Кованько А. М. О воздухоплавании // Военные беседы, исполненные в штабе войск гвардии и Петербургского военного округа в 1885-1887 гг. СПб, 1887. Вып. ІІ. С. 257;
– Жук В. Н., В’ялик М. Г. Що знаємо про одного з організаторів повітроплавання і авіації в Росії О. М. Кованька. Наш рідний край: Збірник статей. Полтава, 1991. Вип. 7. С. 11-12.
** Світлини: з наукового архіву ПМАіК
Відповідальний за розміщення матеріалу
провідний науковий співробітник ПМАіК, к.військ.н
доцент С.Дружинін