Іван Васильович Хлопко народився 19 січня 1936 року в селі Лютенька, Гадячського району, Полтавської області у родині колгоспників. З 1944 по 1954 роки він навчався у Лютенської середньої школі. З раннього дитинства він захоплювався технікою, якої було достатньо на колгоспному дворі. Після закінчення школи він працював причіплювачем та трактористом у колгоспі «Комунар».
У 1955 році за направленням Гадяцького військкомату та Полтавської спецкомісії Іван Хлопко поступає до Військово-морського радіотехнічного училища у місті Пушкін Ленінградської області. Пізніше це училище переміщують до Кронштадту. У 1957 році курсант Хлопко проходить практику на головній базі Балтійського флоту, у колишній німецькій морській фортеці Піллау, яка прикривала Кеніґсберг. Саме військова практика сприяла вивченню техніки у реальних умовах. Під час подальшої служби Іван Хлопко служив на одному з вузлів зв’язку Північного флоту, багато працював з трофейною апаратурою, яка на той час значно перевершувала вітчизняні зразки.
У 1958 році Іван Хлопко закінчує училище за спеціальністю технік-лейтенант морського зв’язку та отримує направлення в елітні на той час ракетні війська стратегічного призначення на полігон Капустин Яр (Астраханська обл.) у навчально-випробувальний центр на посаду старшого техніка-випробувача ядерних головних частин ракет середнього радіусу дії.
У 1960 році І. В. Хлопко бере участь у показових запусках ракет Р-12 для членів ЦК КПРС, уряду, всіх маршалів СРСР і особисто М. С. Хрущова. Він приймає активну участь у підготовці до демонстрації ракет, супутників та наземного обладнання. У 1961 році він бере активну участь у підготовці, запуску і проведенні випробувальних вибухів 3-ох го-ловких частин ракет з ядерними зарядами для оцінки ефективності їх застосування. За випробування Іван Хлопко отримує подяку від Міністра оборони СРСР і грошову премію. Капустин Яр – перший ракетний полігон СРСР. Сюди привозили найсучасніші зразки науково-технічних досягнень, які на очах молодих інженерів постійно вдосконалювались. Спільно з інженерами центру поряд з Іваном Хлопко працювали провідні та відомі спеціалісти з конструкторських бюро і заводів усього СРСР. Ракетна галузь коштувала державі надзвичайно великих затрат. До Капустиного Яру постійно приїжджали Хрущов, Устинов, Келдиш, Курчатов, Корольов, Янгель, інші вчені та урядовці, радіючи тому, що мають таку потужну зброю.
У 1962 році І. В. Хлопко у званні старшого техніка-лейтенанта вступає на радіофакультет Харківського вищого авіаційно-інженерного військового училища, де досвід Капустиного Яру отримав теоретичне підґрунтя.
У 1967 році він закінчує училище інженер-капітаном, спеціалістом радіотехнічних систем управління, телеметрії і траєкторних вимірів літальних апаратів та отримує направлення в космічні війська на науково-вимірювальний пункт поблизу м.Севастополь. Два роки Іван Хлопко працює начальником зміни служби єдиного часу. За зразкову службу на даній посаді, його було призначено старшим інженером на станцію дослідницької апаратури «СТИ-90» для підготовки та запуску космічних апаратів з метою польотів на Місяць . На станції встановлено апаратуру для автоматизованої обробки потужних потоків телеметричної інформації з космічних апаратів.
Облаштування і дообладнання станції проводили спеціалісти заводу-виробника, а це сприяло досконалому освоєнню Іваном Васильовичем нової апаратури. По програмі «Луноход-1» станція вперше показала телеметричну інформацію з космічного апарата в натуральному вигляді на екранах моніторів.
Працюючи на науково-вимірювальному пункті в 1967 – 1971 роках, І. В. Хлопко, забезпечував наземними засобами орбітальні польоти космічних апаратів – пілотованих «Союз» (від №1 до №11) та «Салют» №1, де були космонавтами Комаров, Береговий, Шаталов, Волинов, Єлисеєв, Хрунов, Шонін, Філіпченко, Горбатко, Ніколаєв, Рукавишников, Добровольський, Волков, Пацаєв; випробовування нових апаратів – «Космос», «Зеніт», «Метеор», «Цілина», «ДС», «Орбіта», «Салют», «Луна», «Луноход» та інші.
У 1971 році його було запрошено у Москву в Центр наземно-командного вимірювального комплексу працювати над програмою «Алмаз» у новоствореному відділі на посаді старшого інженера-випробувача провідним спеціалістом автоматизованої обробки телеметричної інформації. У цей час у Москві йому було присвоєно звання інженера-майора.
Займаючись програмою «Алмаз», тісно співпрацював з космонавтом №2 Германом Степановичем Титовим. «Алмаз» – космічна станція, пілотована військовими космонавтами для ведення багатофункціональної розвідки. Ці розвідувальні космічні станції були строго засекречені. Вони маскувалися під цивільні «Салюти». У звʼязку з підготовкою до спільного польоту радянських космонавтів з американськими у 1975 році сталася пауза в запусках секретної станції «Алмаз». У цей час Івана Хлопка залучили до головної оперативної групи управління космічними апаратами в Центрі управління космічними польотами. Він працював на важливому місці в Центрі – в залі управління. Це місце роботи чергової зміни головної оперативної групи управління польотами. Величезні кондиціонери повітря, м’яке освітлення на лініях пультів з моніторами для спеціалістів, зручні крісла і внутрішній зв’язок з американськими гарнітурами під час польоту «Аполлона» забезпечували умови для високої працездатності та відповідальності. На передній стіні залу – величезні екрани з різноманітною інформацією про стан у даний момент польоту космічних апаратів, проекція їх руху на карту Землі, телебачення з борту апарата, процес стикування та інші відомості про політ. Позаду залу – балкон для гостей, де часто бував Леонід Ілліч Брежнєв зі своїми соратниками і зарубіжними гостями. Місце членів оперативної групи управління було зліва від керуючого польотом. У цій групі постійно знаходився І. В. Хлопко, і його фігуру можна було завжди побачити по телебаченню у програмі «Час», коли інформували про політ космічних кораблів. Він чергував у залі і під час стикування космічного апарату «Союз-19» з американським «Аполлоном». У 1977 році за активну участь у розробці та впровадженні програми експлуатації космічної станції «Алмаз» у безпілотному режимі І. В. Хлопка підвищили на посаді (старший науковий співробітник, провідний випробувач) та у військовому званні (інженер-підполковник).
З 1977 до 1986 року він зі своїм відділом працює над новою програмою «РБ-Д» – виведення на високі стаціонарні і еліптичні орбіти різних космічних апаратів: наукових, зв’язку, теле-, радіоретрансляторів таких, як: «Екран», «Горизонт», «Ураган», «Цілина», «Космос», «Зонд», «Прогноз», «Райдуга» та інші. Космічні апарати зв’язку завжди запускали перед поїздкою Л. І. Брежнева за кордон, а тому ця робота була на особливому контролі ЦК. На стаціонарній орбіті космічний апарат «висить» над заданою точкою Землі (над екватором), на висоті 40 км, обертаючись з однією кутовою швидкістю із Землею. З такого космічного апарату-ретранслятора приймають сигнал всі сучасні індивідуальні антени (тарілки). Ці апарати спочатку виводяться ракетою «Протон» на кругову орбіту (висота 300 км), потім стартує «РБ-Д» з космічним апаратом і виводить його у задану точку. Для управління польотом «РБ-Д» створювалась група спеціалістів по космічним апаратам з відділу, де служив І. В. Хлопко. Останні 20 років служби в армії він проводить у постійних відрядженнях (Центр управління польотами (Москва) – Євпаторія – Байконур), пов’язаних із запуском «РБ-Д», виведенням на орбіту космічних апаратів і передачі їх замовнику. Демобілізувався Іван Васильович Хлопко з армії у званні інженер-полковник, нагороджений багатьма медалями та відзнаками МО СРСР, а також медаллю «Заслужений випробувач космічної техніки». Останнє місце роботи – Головний архів міста Москви, провідний спеціаліст з електронної техніки. Основна подія, яка була у його житті – щорічна зустріч з Лютенькою, своїм рідним селом.
За матеріалами І.Чайка “Лютенька: від Землі до космосу”,
підготував провідний науковий співробітник ПМАіК, к.військ.н С. Дружинін