Численні праці Юрія Побєдоносцева назавжди увійшли до історії розвитку ракетно-космічної техніки. Юрій Олександрович належить до когорти талановитих першовідкривачів, яким долею було призначено здійснити історичну місію підкорення космосу людиною.
На сторінках нашого сайту ми розпочинаємо публікацію матеріалів, присвячених Юрію Побєдоносцеву, піонеру-конструктору повітряно-реактивних двигунів та ракетних порохових зарядів, чия молодість тісно пов’язана з навчанням у нашому місті Полтава.
Юрій Олександрович народився Москві 7 (20) лютого 1907 року, у родині вчителя фізики і математики. Трудову діяльність Юрій розпочав у березні 1921 року, коли почав працювати робочим радгоспу залізничного товариства споживачів на станції Копачи (Херсонська область).
У 1922 році сім’я Побєдоносцевих переїжджає з Москви до Полтави, де Юрій вступає до індустріально-технічної професійної школи, яку він закінчив у 1924 році за двома напрямками: хімічним і механічним. У цей період своє навчання Юрій поєднує з роботою в автомобільних майстернях та на місцевій електростанції. Вже під час навчання у школі Юрій Побєдоносцев зацікавився авіацією. Першою галуззю техніки, де він доклав свою творчу енергію, був планеризм. Наразі повсюдно створювалися планерні гуртки. До одного з таких гуртків Полтави і прийшов 17-річний Юрій Побєдоносцев. Тут на нього чекав подарунок долі – він знайомиться з Михайлом Гуревичем (згодом одним із творців всесвітньо відомих винищувачів МІГ).
Юрій бере активну участь у будівництві спроектованого Гуревичем планера «Лелека», з яким вони вирушили на Другі всесоюзні планерні змагання у Коктебелі. При пробному зльоті «Лелекі», який пілотував відомий військовий льотчик Костянтин Арцеулов, планер різко злетів у повітря і з десятиметрової висоти впав на землю. Пілот не постраждав. Причиною аварії було надмірне усунення важких частин планера у бік хвоста і, як наслідок, виникнення його поздовжньої нестійкості.
Виниклі проблеми, з якими зіткнувся молодий планерист, стали причиною його подальших наукових досліджень та розробок. У 19 років першокурсник Московського вищого технічного училища (МВТУ) публікує свою першу наукову працю, яка називалася “Новий метод розрахунку поздовжньої статичної стійкості літака” (журнал “Військова техніка” №6-7, 1926). Такою була відповідь юнака на невдалий політ «Лелеки». Вміння використовувати результати експериментів для з’ясування фізичної картини процесу та подальшого його теоретичного обґрунтування, яскраво виявлялися на всіх етапах роботи Юрія Побєдоносцева.
Однак повернемося на змагання до Коктебеля. Головою Технічного комітету планерних випробувань був начальник відділу Центрального аерогідродинамічного інституту (ЦАГІ) професор Володимир Ветчинкін. Саме він помітив здібного юнака та запропонував йому працювати в ЦАГІ. Це був важливий поворот у долі Юрія Побєдоносцева. У 1925 році Юрій переїжджає до Москви і вступає до ЦАГІ в загальнотеоретичний відділ під керівництвом Ветчинкіна.
1928 року з МВТУ відокремився аеромеханічний факультет, який надалі був реорганізований у Московський авіаційний інститут (МАІ) ім. С. Орджонікідзе. У цей період Юрій Побєдоносцев поєднує навчання у МАІ з роботою в ЦАГІ з випробування літаків у польоті. 1930 року Юрій закінчує МАІ за спеціальністю «літакобудування».
У ті ж роки в МВТУ навчався Сергій Корольов і якийсь час Юрій Побєдоносцев жив із ним в одній кімнаті гуртожитку. Спільність інтересів, спільні спогади та змагання у Коктебелі сприяли тому, що між ними почалася дружба, яку вони пронесли через все життя.
Ось один характерний епізод із льотної роботи Ю. Побєдоносцева в ЦАГІ. Юрію Олександровичу було доручено дослідити одне з найважливіших питань польоту літака – полегшення виходу із штопора нового одномісного винищувача И-5, розробленого конструктором Миколою Полікарповим. Під час випробувальних польотів цей літак часто входив у некерований штопор. Після детального вивчення причин виникнення штопора Юрій Побєдоносцев розробив низку конкретних шляхів вирішення цієї проблеми. Щоб довести справедливість своїх ідей, зі спеціально введеного у штопор літака (у 1933 році), Юрій робить стрибок із парашутом. Після того, як він залишив літальний апарат, літак був легко виведений зі штопора, оскільки центрування змістилося до «носу», що й потрібно було довести відповідно до розрахунків Побєдоносцева.
Подібна риса характеру виявлялася в критичні моменти протягом усього життя конструктора – як при випробуванні техніки, так і при відстоюванні своїх переконань перед сильними світу цього, хоча зовні він справляв враження тихого кабінетного вченого. Але ті, хто знав Юрія Побєдоносцева ближче, не раз переконувалися, що на користь справи він міг ставати жорстким і рішучим.
СПРАВА ВСЬОГО ЖИТТЯ
Після закінчення інституту наукові інтереси Побєдоносцева були сконцентровані на ракетній техніці, яка стала справою всього його життя. У 1930-1931 роках при Центральній раді Тсоавіахіма утворилася група ентузіастів ракетної техніки, яка у травні 1932 року була юридично оформлена як громадська організація “Група вивчення реактивного руху” (ГВРР). Вона розташовувалась у Москві, у підвалі будинку №19 на Садовій-Чорногрязській вулиці і складалася з 4-х відділів, які очолили Фрідріх Цандер, Михайло Тихонравов, Юрій Побєдоносцев та Сергій Корольов. Над столом Цандера висів плакат: “Вперед, скоріше на Марс!”.
Маленький згуртований колектив талановитих однодумців та ентузіастів поставив собі гігантську мету. Але в той момент молодих вчених не сприймають всерйоз, вважають фантазерами і дотепно жартують, називаючи їх – «Група інженерів, які працюють задарма», оскільки перший рік вони справді працювали абсолютно безкоштовно.
У середині двадцятих років XX століття в Ленінграді було створено Газодинамічна лабораторія (ГДЛ). Її першим начальником був фахівець із порохів Микола Тихоміров. З 1932 року лабораторією керував Ігор Клейменов (у 1938 році він був розстріляний як ворог народу і повністю реабелітований у 1955 році). Його найближчими соратниками були конструктор першої ракети на бездимному пороху Володимир Артем’єв і фахівець із внутрішньої балістики Георгій Лангемак (у 1938 року також був розстріляний, як ворог народу і повністю реабелітований 1955 року). На той час у ГДЛ вже з’явилися перші практичні результати – успішно пройшли випробування в повітрі снарядів РС-82, які запускалися з літака И-4.
У 1932 році відбулася зустріч співробітників ГДЛ з провідними керівниками ГВРР Корольовим, Цандером, Тихонравовим та Побєдоносцевим. За підсумками цієї зустрічі Клейменов і Побєдоносцев підготували лист на ім’я маршала Михайла Тухачевського (у 1937 році він був розстріляний, як учасник
троцькістської організації та реабелітований у 1957 році) про доцільність об’єднання ГВРР і ГДЛ та створення (1933р.) на їх основі реактивного науково-дослідного інституту (РНДІ).
Директором РНДІ був призначений Клейменов, головним інженером – Лангемак. Наукове керівництво РНДІ здійснювала технічна рада. До неї входили Глушко, Корольов, Побєдоносцев, Тихонравов та Дудаков. 
Роки роботи в РНДІ, де Юрія Побєдоносцева призначили начальником ГДЛ, були дуже плідними для його наукової та конструкторської діяльності.
Продовжуючи роботу, розпочату в ГВРР, він спроектував і збудував першу в СРСР надзвукову аеродинамічну трубу з абсолютною швидкістю потоку до 900 м/с (М=2,7). Вона отримала найвищу оцінку найбільших вчених (В. Ветчинкіна, Б. Стечкіна, Я. Шапіро), внаслідок чого установкою було терміново обладнано бази низки основних державних підприємств. Цей крок дав поштовх до глибокого вивчення фізичних властивостей надзвукових течій газів, а в країні народилася нова наукова спеціальність – експериментальна аеродинаміка.
У перший рік роботи в РНДІ Юрій Побєдоносцев активно підключився до створення авіаційних реактивних снарядів РС-82 і РС-132.
Роботи з них було розпочато раніше, але до кінця 1933 року зайшли у безвихідь, тому що розроблені їм заряди з піроксилино-тротилового пороху (ПТП) не задовольняли вимогам масового виробництва. Співробітники РНДІ (Ю. Побєдоносцев, Г. Артем’єв, Ф. Пойда) встановили тісний творчий контакт з лабораторією Олександра Бакаєва у НДІ-6. В результаті такого співробітництва було вироблено рекомендацію про заміну ПТП на нітрогліцериновий балістичний порох марки «Н», а також розроблено програму дій щодо організації його виробництва. У результаті спільних зусиль у 1935 році відновилися випробування снарядів, що запускалися з літака И-15. Дослідження застосування снарядів здійснювалися під науковим керівництвом та за особистої участі Юрія Побєдоносцева. 
У період з 1935 по 1937 рік Юрій Побєдоносцев провів у РНДІ величезний обсяг чітко спланованих експериментів та досліджень, у результаті яких було розроблено основи теорії внутрішньої балістики ракетних двигунів на твердому паливі (РДТТ).
Фатальним виявився для РНДІ 1937 рік. Було заарештовано і розстріляно ініціатора і покровителя ракетної програми маршала Тухачевського, а слідом за ним, і керівників РНДІ – директора Клейменов і головного інженера Лангемака. Пізніше наклав на себе руки член Політбюро ВКП(б) Серго Орджонікідзе. У 1939 році було заарештовано провідних фахівців інституту Сергія Корольова та Валентина Глушка.
На тривалий період робота РНДІ була серйозно дезорганізована. Жодні нові роботи, у тому числі й по ракетах дальньої дії, не планувалися аж до 1944 року. У 1937 році РНДІ було передано в Наркомат оборонної промисловості та перейменовано у НДІ-3. Така реорганізація стала неоціненним внеском у створення перших реактивних снарядів. Одночасно ці розробки стали тією основою, де теорія розрахунку внутрішньобалістичних характеристик (ВБХ) уточнювалася і розвивалася стосовно нових завдань і з урахуванням можливостей, які виникли з допомогою електронно-обчислювальних машин (ЕОМ). Паралельно з відпрацюванням РС-82 і РС-132 Юрій Побєдоносцев займається питаннями підвіски снарядів на нових літаках И-15, И-16, И-153, СБ, Ил-2. На одному з випробувань у присутності Тухачевського, Ворошилова, Туполєва один із РС-82 вибухнув, а літак зруйнувався. Причиною цього вибуху стала повітряна порожнина у склепінні заряду, що було характерно для шашок із ПТП. Від арешту Юрія Олександровича врятували слова Тухачевського: «Під час дослідницьких робіт всяке буває» і роботи були продовжені… (Далі буде)
Матеріал підготував кандидат.військ.наук, доцент С.В.Дружинін