21 червня Полтавський музей авіації і космонавтики традиційно щорічно проводить виставки до дня народження одного з перших у світі вчених-теоретиків космічного польоту, інженера-механіка Юрія Васильовича Кондратюка (Олександра Гнатовича Шаргея), презентуючи оригінальні світлини, документи, речі і предмети, що висвітлюють певний аспект діяльності та життєвого шляху нашого славетного краянина.
Не є виключенням й цьогорічна виставка під назвою: «РІДНИЙ ДІМ: полтавський період Ю. В. Кондратюка. До 127-річчя від дня народження вченого». На ній представлені експонати, що стосуються подій, які відбувалися у житті Олександра Шаргея (Юрія Кондратюка) в роки його перебування в Полтаві. Вперше експонуватимуться деякі меблі, особисті речі та книги із домашньої бібліотеки, передані до музею двоюрідним братом ученого А. В. Даценком. 
Анатолій Володимирович Даценко, підполковник-інженер у відставці, колишній викладач Військово-повітряної інженерної академії імені М. Є. Жуковського, багато років мешкав у Полтаві. Він бачив Олександра Шаргея в роки свого раннього дитинства. Будучи вже у зрілому віці, А. В. Даценко почав дослідження та збір інформації, документів і матеріалів, що стосувалися життя і діяльності його відомого родича Юрія Кондратюка. червня Полтавський музей авіації і космонавтики традиційно щорічно проводить виставки до дня народження одного з перших у світі вчених-теоретиків космічного польоту, інженера-механіка Юрія Васильовича Кондратюка (Олександра Гнатовича Шаргея), презентуючи оригінальні світлини, документи, речі і предмети, що висвітлюють певний аспект діяльності та життєвого шляху нашого славетного краянина.
Не є виключенням й цьогорічна виставка під назвою: «РІДНИЙ ДІМ: полтавський період Ю. В. Кондратюка. До 127-річчя від дня народження вченого». На ній представлені експонати, що стосуються подій, які відбувалися у житті Олександра Шаргея (Юрія Кондратюка) в роки його перебування в Полтаві. Вперше експонуватимуться деякі меблі, особисті речі та книги із домашньої бібліотеки, передані до музею двоюрідним братом ученого А. В. Даценком.
Анатолій Володимирович Даценко, підполковник-інженер у відставці, колишній викладач Військово-повітряної інженерної академії імені М. Є. Жуковського, багато років мешкав у Полтаві. Він бачив Олександра Шаргея в роки свого раннього дитинства. Будучи вже у зрілому віці, А. В. Даценко почав дослідження та збір інформації, документів і матеріалів, що стосувалися життя і діяльності його відомого родича Юрія Кондратюка. 
В результаті Анатолієм Володимировичем Даценком було опубліковано декілька книг, в яких він, на основі аналізу зібраних відомостей, виклав власне бачення життєвого шляху, родинного оточення, оцінку їхніх стосунків та загальну оцінку діяльності Ю. Кондратюка (О. Шаргея). Наприкінці 1970-х – на початку 1980-х рр. А. Даценко докладав зусиль щодо створення в Полтаві будинку-музею Юрія Кондратюка і підготував для передачі до майбутнього музею деякі світлини і документи, зокрема, з власного сімейного альбому й архіву, а також із тих, що були надіслані йому іншими дослідниками – кондратюкознавцями (Борисом Романенком, Віктором Сокольським, Георгієм Вєтровим, Віталієм Сєвастьяновим, Миколою Сорокою та іншими). А. Даценко також запропонував придбати у нього деякі меблі, речі, книги, які належали родині Даценків, коли у них у Полтаві мешкав Олександр Шаргей. Анатолій Володимирович навіть складав чернетки переліку документів і речей, що призначалися для передачі в музей.
За твердженням А. В. Даценка, а також за спогадами декого із сучасників О. Шаргея (Ю. Кондратюка) і друзів його родини (Лашинських, Арабажиних, Радзевичей, Кистяківських та інших), майбутній вчений користувався або міг ними користуватися. Тому ці меблі, речі і книги можна вважати меморіальними або умовно меморіальними. Меморіальні – це частина експонованих предметів, що належала особисто Олександру Шаргею (Юрію Кондратюку): наприклад, настільний чорнильний прилад – пам’ять про матір Людмилу Львівну; настільна фігурка кабана з підставочкою для канцелярського приладдя, лупа (подарована йому мачухою О. П. Гіберман) ножиці, що їх він намагнічував сам, і «заповітна валізка-короб», яку він завжди брав із собою, куди б не переїжджав, деякі книги тощо.
Створюючи в ПМАіК експозицію в меморіальному залі Кондратюка наприкінці 1980-х – у 1990-ті рр., через обмежені музейні площі, науковці вважали за необхідне обмежитися акцентами лише на тих експонатах, що стосувалися основних віх діяльності, пріоритетних ідей і винаходів, а також найважливіших подій у житті Юрія Кондратюка (Олександра Шаргея). Тому значну частину меблів, посуду, інших речей і книг не було постійно представлено. Сьогодні маємо можливість побачити ту частину фонду Кондратюка, що досі не експонувалася.
Виставка не випадково має назву «Рідний дім». Тому що будинок № 4 по вул. Стрітенській у Полтаві був не просто місцем, де майбутній геній прийшов у наш світ. Це насправді був єдиний у житті Олександра Шаргея (Юрія Кондратюка) дім – дім і обійстя його рідних і близьких людей. Дім, де його любили, оберігали і підтримували. Де він отримав перші подарунки, перші уроки життя і перші удари долі, де він уперше зрозумів цінність життя близьких, дружбу товаришів по гімназії, де вперше закохався. Це було місце і місто, де формувався характер майбутнього геніального вченого і талановитого інженера-механіка. І за кожною з книг, речей, світлин, що оточували Олександра у той важливий «полтавський» період, були незабутні для нього спогади, почуття, надії.
А. В. Даценко багато років потому склав «Схематичний план» подвір’я, дому і квартири, де 127 років тому відбулася ця важлива подія. Тоді ж квартиру було дещо перебудовано: веранду перетворили в житлову кімнату, заложивши двері з переднього передпокою до їдальні та з гостинної кімнати до спальної.
Цей будинок був придбаний у власність у 1895 р. земським лікарем Якимом Микитовичем Даценком. Він народився у с. Мала Павлівка Зіньківського повіту Полтавської губернії (тепер – Охтирського району Сумської області) у селянській родині. Його природна обдарованість дозволила йому успішно закінчити не лише початкову школу, а й Полтавську класичну гімназію – казенним коштом, а потім, з відзнакою, медичний факультет Київського університету і обійняти посаду земського лікаря у Зіньківському повіті. Пізніше (з 1887 р.) він став членом земської управи м. Зіньків, лікарем однієї з тамошніх дільниць. Там, напевно, він і познайомився зі своєю майбутньою дружиною – акушеркою Фрідріхою Айзіківною, вдовою Б. С. Шаргея, майбутньою бабусею Олександра Шаргея. Фрідріха була старшою за свого нареченого на 10 років, проте це не стало на заваді їхньому вдалому шлюбу, в якому вони прожили 35 років. Фрідріха Айзіківна прибула до Зінькова з м. Бердичів, наважившись на переїзд після смерті свого першого чоловіка і старшого сина Олександра. Але народилася вона в Полтаві в єврейській родині господаря кустарного «заводу» (з 1 робітником) сальних свічок А. Розенфельда. Рідні і знайомі відзначали наполегливість, суворість, вимогливість і вольовий характер дівчини, що, напевно, і дозволило їй отримати медичну освіту, хоча це в той час удавалося зовсім небагатьом жінкам. Акушеркою вона пропрацювала до 1909 р. Перший її чоловік був родом з м. Кротінген (Кретинга) Тільзитського повіту Ковенської губернії (нині – територія Литви). Коли родина мешкала у Бердичеві, у них один за одним народилися два сини – Олександр та Гнат. З Гнатом (1873–1910) вона і переїхала до Зіньківського повіту, де мала можливість працювати за фахом – акушеркою.
Одружилися Яким Микитович і Фрідріха Айзіківна 12 листопада 1882 р. За рік до того, перед вінчанням, Фрідріка Айзіківна прийняла православну віру і при хрещенні отримала нове ім’я – Катерина Кирилівна. 15 березня 1883 р. у них народився син Володимир.
12 років працювали Яким Микитович і Катерина Кирилівна в медичних закладах Полтавського земства. У 1894 р. Якиму Даценку запропонували працювати у казначействі в м. Полтаві (начальником одного з відділів Полтавської казенної палати). Матеріальні умови, доступ до освіти для дітей у губернському місті були кращими. Й лікар погодився. Тоді він і придбав власне житло. Працюючи в казначействі, Я. М. Даценко багато років був також членом і секретарем громадської організації піклування про сліпих, опублікував декілька друкованих праць у медичних журналах.
Отже, у 1895 р. родина Даценків переїхала до Полтави і оселилася поблизу садиби Гартманів (на схемі це – «основний будинок», уздовж вулиці Стрітенської), у лівій половині дому, що в глибині саду. У правій (північній) половині будинку розташовувалася суміжна квартира. У ній з 1908 р. сусідами родини Даценків по дому стали чудові люди: вже тоді відомий вчений-статистик і громадський діяч Григорій Григорович Ротмістров та його дружина Лідія Василівна Ротмістрова-Завойко. З того часу родини Даценків і Ротмістрових пов’язувала міцна сусідська дружба.
Разом із членами родини Даценків інші мешканці садиби і родичі, які приїжджали до них, перетворили частину двору між їхнім домом і домом Гартманів у живописний квітник-сад. Посередині центральної клумби посадили японську вишню, яка весною зачаровувала своїм цвітінням. Між квітковими клумбами, під садовими деревами встановили зручні, зі спинками, лави. Часто сюди, літом, у вечірні часи, коли Сонце сідало за сади і дома, виходили всі мешканці – насолодитися красою природи, спокоєм цього тихого куточка Полтави, поспілкуватися.
Іноді, після закінчення занять, до матері, вітчима і брата по матері Володимира доєднувався і Гнат, тоді – гімназист Полтавської гімназії, який мешкав у Полтаві з 1882 р. (у дев’ятирічному віці він вступив до гімназії і перебував під опікою пана В. М. Балавіна, в якого і квартирував, приїжджаючи до Зінькова лише на канікули). Здібний, талановитий, він навчався легко, без зусиль. Привертав увагу оточуючих, які з симпатією ставилися до нього. У 1892 р. Гнат став студентом Київського університету. Проте, багато обдарований від природи, він розпорошував свої сили на різні заняття, змінював навчальні заклади і факультети і, врешті решт, так і не зумів повністю реалізувати себе. Його рішення, що стосувалися навчання, часто ставали несподіванкою для рідних. Так само несподіванкою для них стало і знайомство Гната Шаргея в Києві у 1896 р. і «швидке» одруження з вчителькою Києво-Подільської жіночої гімназії Людмилою Львівною 12 січня 1897 р.
Людмила Львівна походила зі шляхетного роду Шліппенбахів, з яким вона, як виявилося пізніше, так рішуче розірвала всі стосунки, що її рідні ніколи не цікавилися її долею і не брали в ній участі. На відміну від київських друзів, які пам’ятали і поважали її. Людмила Львівна мала чудову освіту, багато читала, добре знала сучасну і класичну літературу, мала неабиякі знання і в галузі природничих наук, досконало володіла іноземними мовами, особливо французькою(особливо французькою). Щоб почуватися незалежною від рідних в матеріальному плані вона з 1894 р. працювала вчителькою географії й астрономії. Проте, за відомостями, які дійшли до нас, Людмила Львівна хоч і була натурою твердою у своїх переконаннях, прямою і проникливою, але, разом із тим, і беззахисною, легко вразливою, навіть, екзальтованою. Дехто з представників родини і з дослідників стверджував, що вона втратила душевну рівновагу, коли вже була вагітною, через участь у студентському революційному русі кінця ХІХ ст. Однак, за іншими відомостями, подібні недуги вже були наявні раніше в її роду і могли передатися спадково. Незадовго до пологів Гнат Шаргей привіз молоду дружину до Полтави, в будинок матері і вітчима. Вони і надавали їй медичну допомогу під час появи на світ Олександра Шаргея та сподівалися на її скоріше одужання після пологів.
Однак депресії все частіше охоплювали молоду жінку. До того ж чоловік Гнат не дуже багато приділяв уваги своїй хворобливій дружині і новонародженому сину. Вже наступного, 1898 р., залишивши їх під опікою матері і вітчима, Г. Шаргей виїхав з Полтави до Німеччини, для продовження навчання у Дармштадській технічній школі.
Людмила Шаргей намагалася не бути тягарем для рідних свого чоловіка Гната. Коли дозволяв стан здоров’я, вона допомагала свекрусі по господарству. У вільний час займалася перекладами з французької. Наприклад, перекладала твори популярної тоді мадам де Сталь. Рідня Гната згадувала, що Людмила Львівна «була фантазеркою» і писала «дитячі казки», а в останні роки, проведені разом із сином (Сашкові тоді було 5-6 років), це вже були фантастичні історії – розповіді про далекі країни, про мешканців зворотного боку Місяця, про природу інших позаземних світів тощо. Ці її твори, за спогадами рідних Гната Шаргея, зберігалися тривалий час на горищі родини Даценків, але з часом, як «такі, що не мали цінності», «були утилізовані».
Здогадно, у 1903 р. стан здоров’я матері Олександра Шаргея погіршився настільки, що її помістили в пансіонне відділення психіатричної лікарні в с. Малі Будища. Рішення це було прийняте разом із Гнатом Шаргеєм, який на деякий час повернувся до Полтави з Німеччиини.
Сашкові не дозволяли бачитися з матір’ю. Те, що поряд не стало найріднішої людини, стало важким ударом для маленького хлопчика. Він надовго замкнувся у собі і майже не відреагував на від’їзд батька до Петербургу. У свої 6 років Сашко вже навчився читати, і тепер книги стали його порятунком. До тих перших років без матері відноситься й захоплення Сашка механікою, коли протягом годин він «проводив ремонт різноманітних побутових «механізмів». У 1932 р. Олександр Шаргей написав в одному з «Листків обліку кадрів», заповнених його власною рукою, що ще у роки навчання в Полтавській гімназії і пізніше він «займався, крім репетиторства, приватно-кустарною роботою по ремонту освітлення та інших дрібних механізмів».
Якщо гімназисту Сашкові Шаргею потрібна була порада в його «механічних» справах, він звертався до німецького інженера Альберта Гартмана, родина якого мешкала в «головному» домі дворової земельної ділянки. Він часто заходив до сусідів, тим більше, що саме там він зустрів своє перше кохання – доньку інженера Вікторію. Тут, у дворі, поряд із домом, де Сашко народився, проходили їхні зустрічі. У 1916 р. родина Гартманів виїхала до Німеччини. Перед від’їздом вони пропонували Олександру Шаргею, який закінчував тоді гімназію, їхати з ними для продовження освіти за кордоном. Тоді Олександр відмовився. Однак пізніше пошкодував про це. І 1922 року навіть намагався нелегально перетнути кордон, в рамках розробленої ним так званої «операції «Копенгаген». Однак доля і тут не була на його боці. Втікач, вже почавши здійснення своєї операції, захворів на тиф, був доставлений від кордону додому і довго боровся з хворобою.
Оберігаючи онука від зайвих тривог і навантажень, бабуся і дідусь вирішили розпочати його освіту не з гімназії, а з приватних занять з основ природничих і точних наук, з основ космографії у міських вчителів – у Катерини Феліксівни і Даниїла Сергійовича Своєхотових. Готуючи хлопчиків до вступу в гімназію, вони давали учням книги, іншу науково-популярну літературу з багатьох галузей знань зі своєї домашньої бібліотеки. Користувався Сашко і домашньою бібліотекою своїх дідуся і бабусі.
Навесні 1910 р. Сашка Шаргея зарахували одразу до 3-го класу 2-ої чоловічої гімназії в Полтаві, яку він закінчив зі срібною медаллю «за успіхи в навчанні» у 1916 р.
Додому до Сашка-гімназиста часто приходили його друзі: Микола Скринька, Кость Мустафін, Мишко Соколовський. Разом вони щось майстрували, слухали музику (грамофон), пригощалися солодощами, які дуже полюбляв Сашко, читали книги. За спогадами його однолітків, Сашко Шаргей мав непокірну вдачу, але був веселим, мав гарне почуття гумору, міг стати душею будь-якої молодіжної компанії, хоча і вважався домосідом. Не вживав спиртного. Не палив. Чудово плавав. Блискуче грав у шахи. Був добрим, співчутливим, практично ніколи не сердився. Але іноді був дуже розсіяним. Навіть іноді, замислившись, ідучи по вулиці, не помічав ставні і натикався на них під час ходьби. Саме тоді, у 1914-1915 рр., майбутній вчений почав замислюватись над можливістю польоту людини в космос і розпочав працю над першим рукописом на цю тему. Записи робив простим олівцем на аркушах зі звичайного гімназійного зошита. Цей рукопис фахівці сьогодні так і називають – «полтавським» (або «полтавсько-петроградським», тому що продовжував працювати над ним Сашко Шаргей і ставши студентом).
Поступово гострота болю від втрати батьків у Олександра Шаргея притуплялася. З батьком він бачився лише влітку, коли той ненадовго «наїжджав у відпустку» до Полтави. Гнат Шаргей з іншими «старшими членами родини» їздили на побачення з матір’ю в Малі Будища. Однак Сашка не брали, пояснюючи це тим, що намагаються оберігати його від душевних травм.
О. Шаргей прожив у будинку на Стрітенській до 1915 р. Частину 1915-1916 рр. він певний час (через хворобу бабусі) також проживав у дядька Володимира Якимовича Даценка, у будинку № 11-а по вул. Стрітенській. Але недовго. Восени 1916 р. він став студентом механічного відділення Петроградського політехнічного інституту. Звідти був призваний до армійських лав і відправлений на Турецький фронт (на Кавказький театр воєнних дій) під час Першої світової війни.
Перед від’їздом, навесні 1917 р., Олександр Шаргей приїхав до рідної домівки до Полтави – попрощатися з рідними. Тоді він ще не знав, що це було прощання назавжди. Катерина Кирилівна вже дуже хворіла, пересувалася у візку. Побачивши високого молодого військового у бурці і папасі, вона (від хвилювання чи від радощів) втратила свідомість. Це був останній раз, коли Олександр Шаргей побував у домі, де народився, де пройшли його дитячі і частина юнацьких років.
1917-го року бабуся О. Шаргея Катерина Кирилівна померла. Дідусь Яким Микитович, який, разом із бабусею, піклувався про Олександра, після її смерті виїхав до рідного села, де невдовзі після цього також помер. Тому після демобілізації у 1918 р. повертатися до рідної домівки Олександру Шаргею вже не було до кого.
З опублікованих спогадів представників родини Даценків, свідчень сучасників Олександра Шаргея, з деяких документів можна зрозуміти, що на кров та допомогу членів родини Володимира Якимовича Даценка О. Г. Шаргей не розраховував і не наважився «обтяжувати їх своєю присутністю».
Будинок, де народився О. Шаргей (Ю. Кондратюк) і подвір’я поряд, звісно, змінили свій вигляд за більше ніж 127 років. Проте на малій батьківщині жива пам’ять про полтавського генія-самоука, без відкриттів якого польоти й активне перебування в космосі, використання орбітальних станцій, сонячних батарей, висадка на поверхню іншої планети (на Місяць у 1969 р.) та багато інших досягнень у світовій космічній галузі були б неможливими.
І. Пістоленко,
доктор історичних наук,
старший науковий співробітник,
завідувачка науково-дослідного сектору
науково-освітньої та виставкової роботи ПМАіК
[і] Під час роботи над текстом були використані матеріали з НА ПМАіК та особистого архіву автора.