20 квітня виповниться 105 років з часу, коли за обрії життя пішов Олександр Матвійович Кованько (16(29 за н. ст.).03.1856–20.04(03.05).1919) – винахідник, пілот-аеронавт українського походження, один із фундаторів військового повітроплавання в Європі, активний учасник розвитку авіаційної справи.
Авторці пощастило спілкуватися з представниками родини О. М. Кованька: донькою Варварою Мороко, Онукою Єлизаветою, з військовими, з істориками повітроплавання авіації – дослідниками його діяльності. Всі вони підкреслювали, що і сам Олександр Матвійович, й інші члени його родини були жертовно віддані справі повітроплавання й авіації та свято шанували і зберігали пам’ять про рідний край їхніх предків – про Полтавщину.
О. М. Кованько, його сини – нащадки полтавських козаків. З XVII ст. рід Кованьків входив до складу козацької старшини Полтавського полку, потім – зарахований до дворянства Полтавської губернії. У 1948–1654 рр. рядовий реєстровий козак Полтавської сотні Полтавського полку Олешко Кованько був учасником боїв з польською шляхтою біля міст Корсунь, Львів, Зборов тощо. У 1959 р. він став старосанжарським старостою, ще через п’ять років – полтавським наказним полковником, а згодом – городовим отаманом. Син його – великобудищанський сотник Петро Кованько – у липні 1709 р. за гетьманським універсалом одержав землю під Полтавою і подвір’я в місті. Родину Кованьків у XVIIІ ст. приписали до Полтавського реєстрового полку, а згодом – до Полтавського губернського дворянства. Діти Петра Кованька також були козаками і жителями Полтави, її околиць. Правнуків Петра життя розкидало по інших краях, але, за свідченням доньки О. М. Кованька В. О. Мороко та інших членів родини і дослідників, вони й їх нащадки пам’ятали і пам’ятають про Полтавщину як про землю предків. Варвара Олександрівна Мороко передала до Полтавського музею авіації і космонавтики бронзовий стаканчик – підставку для олівців з вигравіруваним на ньому написом: «Память Полтавы» («Пам’ять Полтави»), що зберігався в родині, як сімейна реліквія. Також вона подарувала полтавцям перший знак військового повітроплавця з шинелі свого батька, який він, маючи хист до малювання, розробив сам, і який був виготовлений за його малюнком.
О. М. Кованько народився в сім’ї інженера Матвія Івановича Кованька та домашньої вчительки Софії Олександрівни (у дівоцтві – Мензбір). Здобув освіту у класичній гімназії та Миколаївському кадетському корпусі. Розпочав службу у 1-му лейб-гвардії саперному батальйоні. Пройшовши курс Технічного гальванічного закладу, був відряджений до м. Севастополь у розпорядження завідувача підводними мінами в портах Чорного моря, став завідувачем гальванічної команди.
У 1884 р. О. М. Кованька призначили діловодом спеціальної комісії при Гальванічній частині Головного Інженерного управління (ГАУ), яка мала всебічно розробити, зокрема, проблему «застосування у військових цілях повітроплавання…» . У статті «Про повітроплавання» поручик О. Кованько писав про це: «Розглянута множина різноманітних проектів…З повітроплавання комісія вирішила вивчити спочатку все, що є у готовності за кордоном, особливо у Франції, щоб потім із більшою легкістю приступити до самостійної розробки всіх наявних питань…». Для виконання цього завдання за кордон було відряджено декілька офіцерів, у тому числі (пізніше) й О. М. Кованька. Вони «ознайомилися зі станом повітроплавання у Німеччині Франції та Англії», а також у Бельгії, здійснили «декілька вільних польотів … та декілька підйомів на прив’язних кулях». Були також «здійснені замовлення на кулі, приналежності до них та інструмент, необхідні у повітроплавальній практиці».
Як підкреслював у квітні 1914 р. професор М. Є. Жуковський, вся подальша діяльність О. М. Кованька була пов’язана з повітроплаванням, він «присвятив усі свої сили роботі у [цій] галузі…».
У лютому 1885 р. був організований перший на європейській частині тодішньої імперії повітроплавальний підрозділ – т. зв. «Кадрова команда». Для керівництва цією першою «командою військових аеронавтів потрібен був офіцер зі знанням …не менше трьох… іноземних мов, схильний до винахідництва, з відважністю вдачі. Вибір пав на [вихідця з Полтавщини] О. М. Кованька…». З того часу Олександр Матвійович Кованько протягом тридцяти трьох років очолював військове повітроплавання, був найдосвідченішим інструктором. Особисто здійснив більше 80 польотів. Як і будь-яка нова та складна справа, повітроплавання було небезпечним. Іноді вільні польоти закінчувалися вимушеними посадками (частіше за все, на води Балтійського моря). Під час аварійних польотів О. М. Кованько сам тонув чотири рази, але був урятований. Пізніше він зобразив момент аварії і свій порятунок на розписаній ним власноруч тарелі, що й досі зберігається в його кабінеті в приміщенні родини В. О. Мороко.
Для Кадрової команди доставили з Франції дві повітряні кулі – «Орел» і «Сокіл». У 1890 р. команду було реорганізовано у Навчальний Повітроплавальний парк (НПП), пізніше (у 1910 р.) – в Офіцерську Повітроплавальну школу (ОПШ), в якій згодом відкрили й авіаційний відділ (з теоретичним, загальним і спеціальним класами). У 1897 р. було налагоджено регулярну повітроплавальну службу на Чорноморському флоті. Спочатку аеростати і повітряні змії піднімалися з берега, а згодом – з кораблів. Для обслуговування Чорноморської ескадри організували морські повітряні парки у м. Севастополь і м. Одеса. Повітроплавці О. М. Кованька з’ясували, що з повітря можна виявити мінні загородження.
Команда військових аеронавтів (як, згодом, і повітроплавальний парк і Офіцерська школа) стали центром не лише військової, але й наукової повітроплавальної справи. 1887 р. ознаменувався для О. М. Кованька та його команди підготовкою кулі для наукового польоту. Мали летіти сам О. М. Кованько і відомий хімік, метеоролог Д. І. Менделєєв. Проте несприятливі погодні умови не дозволили піднятися двом аеронавтам. І, після детального інструктажу О. М. Кованьком щодо керування кулею, на одиночний політ зважився вчений. 8 серпня він здійснив спостереження під час польоту кулі за затемненням Сонця та провів низку експериментів. Куля досягла висоти 3550 м, подолавши відстань 90 км. Тривалість польоту склала 2 години.
Взявши у 1898 р. участь у роботі Міжнародного повітроплавального з’їзду у Страсбурзі та активно співпрацюючи з Повітроплавальною комісією Міжнародного метеорологічного комітету, О. М. Кованько все більше впевнювався у необхідності як практичної роботи, так і теоретичних досліджень, наукового аналізу проблем даної галузі. Тому багато зусиль доклав, щоб у розпорядженні повітроплавців були добре оснащені майстерні лабораторії, зокрема аеродинамічна. У 1910 р. Офіцерській повітроплавальній школі були передані фізичний кабінет, випробувальна і метеорологічна станції, фотопавільйон, елінги та повітроплавальний музей. В ОПШ видавалися навчальні посібники, описання літальних апаратів; у ній розташовувалася редакція провідного тогочасного галузевого журналу «Повітроплавець» (у 1908 – 1917 рр.).
Аеронавтами вивчався розширений теоретичний курс, споряджалися повітряні кулі для дальніх вільних польотів, складалися керовані аеростати, на яких навчалися польотам офіцери.
Повітроплавці разом із лікарем С. П. Мунт одними з перших у світі почали проводити медичні дослідження, закладаючи, певною мірою, підвалини сучасної авіаційної медицини. Повітроплавцями під керівництвом О. М. Кованька був також покладений початок фотографування з повітря: вперше розроблялися способи фотографування з повітряної кулі. Активно працював О. М. Кованько у громадсько-наукових організаціях: у VII відділі Технічного Товариства, членом якого став у 1884 р. (а пізніше – його вченим секретарем і головою); у Міжнародній комісії з наукового повітроплавання.
Наукові заслуги О. М. Кованька стали загальновизнаними. У 1899 р. він був затверджений членом-кореспондентом Геофізичної обсерваторії (ГФО). У наступному році «за сукупність винаходів та за користь взагалі, що була принесена повітроплавальній науці» йому присудили Гран-Прі – вищу нагороду Паризької Всесвітньої виставки. Через чотири роки до цієї нагороди додалася медаль Всесвітньої виставки в Сан-Луї (США). Низка іноземних наукових товариств обрали О. М. Кованька своїх членом.
Він брав активну участь в організації повітроплавальної, а потім і авіаційної інфраструктури на території європейської частини імперії, до складу якої входила тоді Україна. Про це свідчить інформація, подана у «Звіті за 1908/09 рр.», один примірник якого зберігається в сімейному архіві В. О. Мороко.
Під час закордонних поїздок О. М. Кованько цікавився спеціальною літературою і, як писала у вересні 1911 р. «Петербурзька газета», зібрав «виключне по своїй цінності і повноті повітроплавальну бібліотеку і колекцію різних історичних реліквій аеронавтики». Для книг О. М. Кованько розробив свій екслібрис. За свідченням В. О. Мороко, цю бібліотеку її батько у 1917 р. передав державі, але вона була втрачена
Після 1909 р. очолювані О. М. Кованьком підрозділи приступили до розробки аеропланів. Цей досвід також додавав «літаючим» офіцерам і нижнім чинам майстерності в ремонті та удосконаленні існуючих конструкцій аеропланів. Навесні 1913 р. ОПШ під керівництвом О. М. Кованька та інші навчальні заклади підготували 105 льотчиків, з яких було сформовано 13 авіаційних загонів, зведених у 3 авіароти, в яких налічувалось 112 аеропланів. Деякі з них базувалися на території України: у Києві (наприклад, повітроплавальна рота, ХІ корпусний авіазагін тощо), Ковно, Осовці, Севастополі, на Полтавщині.
Дещо поза увагою дослідників донедавна залишалася діяльність О. М. Кованька-винахідника. Однак він почав займатися конструюванням ще у 1880-х рр. і запропонував свої проекти аеростату, аероплану з гвинтом-пропелером власної конструкції. У 1908 р. він представив у відповідні інженерні відомства опис та креслення спеціальної лебідки (катапульти) для запуску літаків у повітря. О. М. Кованько мав ще цілий ряд оригінальних винаходів у галузі повітроплавання та інших галузях техніки, про що свідчить і «Перелік винаходів О. М. Кованька», складений його донькою В. О. Мороко на основі документів сімейного архіву.
О. М. Кованько став родоначальником цілої плеяди повітроплавців й авіаторів. Із сімох його дітей два сини – Олександр і Андрій – стали льотчиками (Олександр також був успішним інструктором і талановитим авіаконструктором), дві доньки – Віра і Надія – дружинами відомих згодом повітроплавців і авіаторів Р. Л. Ніжевського та М. Ф. Івкова. Крім названих пілотів, випускниками створеної та очолюваної О. М. Кованьком ОПШ і авіаційної школи стали військові повітроплавці і льотчики, які отримали фундаментальну технічну підготовку: Є. М. Крутень, П. М. Нестеров, Є. Д. Карамишев та інші, – діяльність яких прямо чи опосередковано пов’язана з Україною, з Полтавщиною. О. М. Кованько залишався на службі до середини 1918 р. Вийшов у відставку через хворобу. Незважаючи на обмежені матеріальні обставини, рідні вивезли важко хворого Олександра Матвійовича для лікування до Одеси. Однак лікування не дало бажаного результату, і 20 квітня він помер.
Похований на Другому християнському цвинтарі. Спочатку на могилі був встановлений надгробок з двома хрестоподібно укріпленими пропелерами. А 1967 року за рішенням Одеського міського виконавчого комітету цей пам’ятник замінили стелою з чорного граніту з фотографією та епітафією на честь «піонера і видатного діяча військового повітроплавання …Олександра Матвійовича Кованька».
Отже, можна стверджувати, що діяльність О. М. Кованька, родовід якого бере початок на Полтавщині, його внесок у становлення, організацію і розвиток військового і наукового повітроплавання, в авіаційну справу були важливими. Заслуговують також на увагу винахідницькі знахідки О. М. Кованька.
Його плідна наукова і практична праця на аеронавтичному поприщі, разом із успішною діяльністю його вихованців, сподвижників і послідовників, залишила помітний слід в історії повітроплавання й авіації, стала вагомим внеском у підготовку теоретичних та практичних «підвалин польоту», котрі знайшли застосування в наступні десятиліття ХХ ст.
Світлини:
– з сімейних архівів доньки й онуки О. М. Кованька В. О. Мороко і Є. Є. Сергеєвої; з фондів ПМАіК.
Література і джерела: при підготовці даної публікації використані документи і матеріали з сімейних архівів В. О. Мороко (уродж. Кованько), Є. Є. Сергеєвої, Г. О. Кованька (США), М. Є. Карамишевої, З. А. Лелеко, дослідника історії авіації В. В. Короля, з фондів ЦДВІА (РДВІА), з колекцій Науково-меморіального музею М. Є. Жуковського, а також інформація з довідника-некрополя («Сторінки військового некрополя старої Одеси») І. В. Дивного.
І. Пістоленко,
докторка історичних наук,
завідувачка науково-дослідного сектору ПМАіК