(2 частина)
Паралельно з розробкою ракетних систем РС-82 і РС-132 Юрій Побєдоносцев працював над питанням підвіски снарядів на бойових літаках І-15, І-16, І-153, СБ та Іл-2. Було розроблено нову конструкцію направляючої балки, визначено її оптимальну довжину, розраховано центрування літака з урахуванням пускової установки та снарядів.
В кінці 1937 року були успішно проведені польові випробування семи винищувачів І-5. Кожен з них ніс під крилами вісім РС-82 із зарядами балістичного пороху «Н». У грудні 1937 року снаряди РС-82 були прийняті на озброєння винищувачів, а в червні 1938 року снаряди РС-132 були прийняті на озброєння бомбардувальників.
Таким чином, радянська авіація першою отримала ракетну зброю, випередивши США, Англію, Німеччину, Японію та інші країни.
Бойові випробування нової зброї проходили в 1939 році, коли японці атакували радянські війська на річці Халхін-Гол. У зв’язку з цим була сформована спеціальна ескадрилья з п’яти літаків І-16 з РС-82 під командуванням Миколи Звонарьова. “20 серпня в одному з повітряних боїв було збито два японських літаки, а в наступних тринадцяти боях – ще 11. Втрат в ескадрильї Звонарьова не було. Японці так і не зрозуміли, що проти них в повітрі була застосована на той час нова зброя.
За успішну роботу по створенню ракетної зброї для авіації група співробітників НДІ-3 (колишнього РНДІ) була нагороджена орденами і медалями, а в березні 1941 року десять фахівців на чолі з Юрієм Побєдоносцевим були удостоєні Сталінської премії.
У 1938 році великій групі конструкторів РНДІ під науковим керівництвом Юрія Побєдоносцева була доручена розробка ракетної системи залпового вогню (РСЗВ) для сухопутних військ.
На шасі автомобіля ЗіС-5 пропонувалося встановити пускову установку, розраховану на 24 реактивні снаряди М-8 або 12 снарядів РСМ-13 (рис. 2). Рішення проблеми полегшувалося тим, що на озброєння авіації вже були прийняті дослідні зразки снарядів, створених на базі балістичного пороху «Н». В основі конструкції самої пускової установки лежали напрямні балки – рейки.
В кінці липня 1939 року з двох установок БМ-13 були проведені перші бойові стрільби, які пройшли успішно. У створенні БМ-13, її прийнятті на озброєння та випробуваннях брав участь начальник Головного артилерійського управління полковник Аборенков, який особисто переконався в ефективності розробленої зброї.
У вересні 1939 р. була створена реактивна система МУ-2 на більш придатному для цієї мети транспортній вантажівці ЗіС-6 (рис. 3).
У цьому варіанті вздовж машини встановлювалися подовжені напрямні, задня частина яких перед стрільбою додатково підвішувалась на домкратах.
Маса машини з екіпажом (5-7 осіб) і повним боєкомплектом становила 8,33 тони, дальність стрільби досягала 8470 метрів. Лише за один залп (за 8-10 с) бойова машина випускала по позиціях противника 16 снарядів із вмістом 78,4 кг високоефективної вибухової речовини. Автомобіль ЗіС-6 забезпечував МУ-2 цілком задовільну прохідність і дозволяв швидко виконувати маршовий маневр і змінювати положення. А щоб перевести машину з похідного положення в бойове, вистачало 2-3 хвилин.
Однак з організацією серійного виробництва БМ-13 сталася абсурдна затримка більш ніж на рік. За встановленим у ті часи порядком про кожен вид нової зброї доповідали Йосифу Сталіну, і лише після цього вирішувалося питання про організацію серійного виробництва засобу. З цією доповіддю мав виступити заступник наркома оборони маршал артилерії Кулик. Але він не оцінив можливостей катюш і не бачив перспектив застосування ракетної зброї в майбутній війні.
Ризикуючи кар’єрою, полковник Аборенков переслав лист Сталіну через голову маршала. Незабаром прослідувала вказівка – заступникам наркома оборони Тимошенко і Кулику найближчим часом виїхати на полігон і подивитися стрільбу установки.
Підготовка до стрільб тривала довго, так як в них були задіяні всі імениті конструктори зброї зі своїми на той час винаходами. Дві машини БМ-13 особливого інтересу серед зразків чомусь не викликали. Їхній показовий стрілецький виступ став останнім за планом стрільб.
Ефект групового ураганного залпу 32-ох з виттям летячих снарядів М-13 справив приголомшливе враження на маршалів і генералів. Подальші події розвивалися блискавично: 21 червня 1941 року, буквально за кілька годин до початку війни, була підписана урядова постанова про розгортання промислового виробництва РСЗВ БМ-13.
Через тиждень, 28 червня 1941 року, з наявної в НДІ-3 техніки була сформована перша ракетна батарея з семи пускових установок зі снарядами БМ-13. А через два тижні, 14 липня 1941 року, батарея БМ-13 під командуванням випускника академії ім. Дзержинського капітана Флерова зробила перший залп з усіх семи установок по зосередженню ворога на залізничній станції Орша.
Над вузловою станцією пронеслося величезне сяйво, горіли ворожі потяги, вибухали боєприпаси. Приголомшені раптовою вогняною бурею, гітлерівці в паніці кинулися втікати. («Перші старти». Ю. Побєдоносцев, К. Кузнєцов. Видавництво ДОСААФ., 1972)
Бойова ефективність нової зброї перевершила всі очікування. Необхідно було терміново запускати виробництво систем, які офіційно стали називатися «гвардійськими мінометами».
В кінці 1941 року НДІ-3 передислокували до Свердловська, а Юрій Побєдоносцев призначається його директором. На плечі керівника закладу лягла відповідальність за відновлення діяльності інституту на новому місці. Необхідно було налагодити промислове виробництво та інженерне забезпечення виготовлення зарядів, снарядів і пускових установок. Значну частину воєнних років Юрій Олександрович провів у відрядженнях на заводи, полігонах та військових частинах.
Безперебійне постачання до військ БМ-13 (Катюш) в умовах воєнного часу вимагало від Юрія Побєдоносцева та його співробітників неабияких зусиль. Однак під час війни їм вдалося розробити вдосконалені версії снарядів (рис. 4):
– в 1942 р. М-20 і М-30 з масою БЧ збільшеною в 1,5 і 2 рази;
– в 1944 році РС М-13 УК з підвищеною точністю і М-13-ДЛ із збільшеною дальністю стрільби з 8,5 до 12 км.
З їх допомогою Радянська армія першою в світі була оснащена РСЗВ «Катюша», а РНДІ – НДІ-3 також увійшов в історію як розробник легендарних винаходів зброї.
Слід зазначити, що одночасно з розробкою твердопаливних ракет велися роботи і в інших напрямках. Так Сергій Корольов займався крилатими ракетами і конструюванням ракетного літака з рідинним ракетним двигуном (РРД). Кафедра Валентина Глушка розробила рідинний ракетний двигун на азотній кислоті – гасі. У 1937 році був створений рідинний ракетний двигун ОРМ-65 тягою до 600 кгс, який призначався для крилатої ракети «212». Подібні РРД були розроблені Олексієм Ісаєвим – в 1943 році він отримав надійний двигун з тягою до 1500 кгс, а через рік планувалося довести тягу до 3000 кгс. Цей двигун планувалося використовувати на винищувачі-перехоплювачі конструкції Бі-1 (Березняк-Ісаєв).
У 1944 році НДІ-3 повернувся з евакуації до Москви, був перетворений в НДІ-1 (начальником був призначений генерал Федоров) і підпорядкований Наркому авіаційної промисловості.
Великий інтерес до робіт з ракетної техніки був ініційований британським прем’єр-міністром Вінстоном Черчілем. У липні 1944 року він надіслав Йосипу Сталіну листа, в якому просив дозволити британським спеціалістам дослідити захоплену німцями зброю в Польщі на полігоні у Дембіці, яку незабаром мала захопити Радянська армія. За міркуваннями Радянської влади цього не можна було допустити. Одразу пройшла жорстка команда – разом з наступаючими військами негайно оглядати і вилучати все, що може стосуватися розробок в галузі ракетної техніки.
Сталін доручив наркому авіації А. Шахуріну сформувати і направити в Дебіце групу спеціалістів. З НДІ-1 до групи увійшли Юрій Побєдоносцев і Михайло Тихонравов.
(Продовження буде)
Підготував провідний науковий співробітник музею,
кандидат військових наук, доцент,
полковник запасу ЗСУ
Дружинін С.В.