До 60-річчя з часу першого у світі виходу людини у відкритий космос та 50-річчя першого у світі міжнародного космічного польоту за програмою «Союз – Аполлон»*
Ім’я Олексія Леонова вписано в історію світової космонавтики як першої людини, яка побачила нашу планету не крізь ілюмінатор космічного корабля, а лише через скло свого скафандра, безпосередньо перед собою. А ще в усьому світі згадують ім’я О. Леонова як учасника першого міжнародного космічного польоту за програмою «Союз – Аполлон», з американськими астронавтами. Цього річ з часу тих подій минуло 60 та 50 років відповідно.
Олексій Леонов (30.05.1934 – 11.10.2019) – льотчик-космонавт СРСР № 11, генерал-майор авіації, кандидат технічних наук, автор 4 винаходів і 10 наукових праць. Упродовж 21 року він був заступником начальника ЦПК. Вийшов у запас у віці 58 років, у 1992 р. Крім «космічних досягнень», він отримав визнання як художник. Картини О. Леонова й авторські копії на космічну тематику є в різних країнах світу (в США, в Європі). Митець подарував декілька своїх творчих робіт і київським політехнікам (у березні 2010 р.). Деякі художні роботи були подаровані Л. Леоновим Київському льотному училищу цивільної авіації, «близьким [його] серцю кременчужанам».
Разом із відомим художником Андрієм Соколовим О. Леонов видав декілька альбомів із репродукціями їхніх «космічних» картин, розробляв дизайн марок на космічну тематику, став одним із авторів сценаріїв до фільмів «Петля Оріона» і «Розповідь про мого друга», писав книги («Особливості психологічної діяльності космонавтів», «Сонячний вітер» тощо).
Колеги О. Леонова з різних країн світу високо оцінювали його професіоналізм і позитивні людські якості. Його добрий знайомий – англійський письменник, учений і винахідник Артур Чарльз Кларк вирішив увічнити ім’я друга, назвавши в одному зі своїх літературних творів космічний корабель «Олексій Леонов».
Народився О. Леонов у «глушині», у невеличкому робітничому селищі Листв’янка Західносибірського краю в СРСР. Був восьмою дитиною в родині. Його батько, Архип Олексійович Леонов, працював на шахтах Донбасу, пізніше вивчився на ветеринара і зоотехніка. Мати – Явдоха Минаївна, поралася по господарству, займалася дітьми. У 1937 р. батько був репресований, родину вигнали з дому, а сусідам дозволили розграбувати майно «ворогів народу». Батько, якого ледве не застрелили на етапі, був, без суду і слідства, ув’язнений на два роки за конфлікт з головою колгоспу. У 1939 р. батька реабілітували (допомогли клопотання його колишнього товариша по службі латиша Лудзиша), і родина переїхала до рідні в м. Кемерово, де в кімнаті площею в 16 кв. м у бараці стало проживати 11 людей.
Середню освіту Олексій Леонов отримував у декількох тамтешніх місцевих школах, а також (з 1947 р.) – в одній зі шкіл м. Калінінград, куди родина переїхала за новим місцем роботи батька.
О. Леонов з дитячих років був вельми цілеспрямованим і різнобічно обдарованим. Він з дитинства добре малював. А ще – захоплювався технікою. Обидві справи подобалися йому однаково. Тому після закінчення шкільної освіти у 1953 р. Олексій Леонов подав документи до Ризької академії мистецтв і до авіаційного училища. І був прийнятий в обидва заклади. Однак для життя в Ризі, як виявилося, потрібні були кошти, яких Олексій не мав.
Тому він став курсантом 10-ої Військової авіаційної школи першопочаткового навчання льотчиків у м. Кременчуці Полтавської області (у 1953-1955 рр.), потім закінчив Чугуївське військове авіаційне училище льотчиків (ЧВАУЛ). Був направлений льотчиком до 113-го гвардійського винищувального авіаційного полку 10-ої гвардійської винищувальної авіаційної дивізії 69-ої повітряної армії Київського воєнного округу, де служив два роки. З 1959 р. служив старшим льотчиком у Групі військ у Німеччині, у 294-му окремому розвідувальному авіаційному полку 24-ї повітряної армії.
Коли почався набір до загону космонавтів, 26-річний О. Леонов, який до того часу успішно відслужив у військовій авіації три роки, прийняв рішення спробувати себе в новій справі. І 1960-го року був зарахований до першого загону космонавтів Однак між зарахуванням до загону космонавтів і першим польотом у космос минуло п’ять років безперервних тренувань і постійного навчання.
У 1963 р. О. Леонов ще був другим дублером Валерія Биковського під час підготовки польоту на кораблі «Восток-5».
А 18-19 березня 1965 р., спільно з командиром екіпажу космонавтом Павлом Бєляєвим, О. Леонов здійснив політ у космос як другий пілот на космічному кораблі «Восход-2». Саме під час цього польоту О. Леонов здійснив перший в історії світової космонавтики вихід у відкритий космічний простір, який потребував величезної мужності, особливо у нештатній ситуації, коли космічний скафандр, що роздувся, перешкоджав поверненню космонавта в космічний корабель.
Тривалість того польоту склала 1 добу 2 години 2 хвилини. Вихід у відкритий космос тривав 16 хвилин (час вказаний з моменту відкриття люку шлюзової камери до його закриття; тривалість від моменту виходу у відкритий космос зі шлюзової камери до входу в неї склала 12 хвилин 9 секунд). До речі, на сьогодні найтриваліший вихід у відкритий простір склав 9 годин 6 хвилин. Його здійснили тайконавти Китаю Цай Сюйчже і Сонг Ліндун, у грудні 2024 р.
Вихід відбувся на другому обороті космічного корабля навколо орбіти. Коли О. Леонов виплив зі шлюзової камери у відкритий космос, П. Бєляєв передав повідомлення в етер: «Увага! Людина вийшла у космічний простір! Людина вийшла у космічний простір!» П’ять разів О. Леонов віддалявся від корабля, до якого був прикріплений спеціальним тросом-фалом довжиною 5,35 м, і повертався до корабля. Олексій Леонов згадував, що люк був відкритий над Африкою, швидкість тоді складала 8 км за секунду; над Туреччиною космонавт почав роззиратися навколо: перед ним був вид на 2750 км від Чорного моря до Балтики, Уралу і Кавказу; в наушниках він чув голос з Землі: «А ми тут бачимо, як ти перевертаєшся, повертайся додому».
Під час виходу космонавт відчував тахікардію, прискорене дихання, перегрів (температура тіла сягнула +38 °C), підвищене потовиділення. Йому насилу вдалося змотати трос, вдягти на замок 20-мм кільця, розташовані через 40 см, і повернутися до корабля.
За спогадами О. Леонова, під час підготовки до польоту теоретично (за документацією) космонавти відпрацювали 3000 можливих аварійних ситуацій. Але всього передбачити неможливо.
Проблеми почалися під час спроби повернутися до шлюзової камери. Скафандр роздуло, його оболонка ледве гнулася. О. Леонов намагався забратися до камери головою вперед, хоча це необхідно було робити вперед ногами. Прийшлося без погодження з Центром керування польотом, на яке не було часу, знизити тиск у скафандрі, усвідомлюючи всю небезпеку насичення крові азотом, і виконати всі необхідні дії, на котрі залишалося всього 5 хвилин світлого часу (далі корабель «ховався» у тінь). Лише знизивши у скафандрі тиск кисню майже вдвічі, космонавт зміг попасти до камери. Потім йому прийшлося докласти чималих зусиль, щоб розвернутися в камері метрового діаметру ногами до входу в корабель.
Фраза, яку сказав О. Леонов після повернення в корабель: «Доповідаю: в космосі жити і працювати можна».
Пізніше, після повернення на Землю, О. А. Леонов, розповідаючи про умови польоту і свої відчуття під час виходу у відкритий космічний простір, сказав, що коли людина знаходиться поза бортом космічного корабля, космос сприймається інакше: О. Леонову здавалося, що космос був – ніби жива істота, тому він охарактеризував його як «космос – косматий».
Невдовзі після закриття люка корабля після повернення О. Леонова, він і П. Бєляєв помітили, що в кабіні зростає тиск кисню, хоча візуально виглядало, що люк був щільно зачинений. Космонавти опинилися під загрозою вибуху, аналогічного тому, який згубив екіпаж «Аполлона-1». Незабаром зростання тиску призвело до спрацьовування аварійного клапану перезапуску, виник вібраційний поштовх, після чого склад повітряної суміші і тиск в кабіні почали повертатися до норми.
Пізніше виявилося, що причиною стала негерметичність люка через односторонній прогрів частини корпусу корабля при його орієнтації під час виходу О. Леонова у відкритий космос.
Відстріл шлюзової камери викликав порушення системи автоматичної стабілізації польоту. Вийшла зі строю система орієнтації, що призвело до великої кутової швидкості обертання корабля у двох площинах. Намагання зупинити обертання були безуспішними.
Посадка мала проходити в автоматичному режимі, але через відмову техніки космонавтам прийшлося перевести корабель на ручне керування й обирати місце посадки самим. Крісла в кораблі були розташовані під кутом в 90 градусів до пульта керування, так що П. Бєляєву прийшлося відстебнутися, щоб зорієнтувати корабель і підготувати включення гальмівної установки. В результаті корабель приземлився в засніженій тайзі, вдалині від населених пунктів, приблизно в 70 км від м. Солікамськ.
Космонавти подавали сигнали абеткою Морзе за допомогою короткохвильового передатчика. Корабель був виявлений з гвинтокрила через майже чотири години. Гвинтокрилу сісти не було куди. Дістатися до космонавтів по землі у найближчий час також було неможливо. Їм скинули теплий одяг, але його виявилося недостатньо. Температура опускалася нижче –25°С. Ніч вони провели, кутаючись у спороту теплоізоляційну обшивку. Потім на лижах добиралися до місця посадки пошукового вертольота. Евакуювати О. Леонова і П. Бєляєва вдалося лише на третю добу.
У 1965–1969 рр. підполковник Олексій Леонов у групі космонавтів брав участь у підготовці за місячно-обльотною і місячно-посадковою програмами. Однак програми були закриті після висадки у липні 1969 р. американських астронавтіа на поверхню Місяця.
Одночасно з підготовкою за місячною програмою О. Леонов успішно навчався і в 1968 р. закінчив інженерний факультет Військово-повітряної академії імені М. Є. Жуковського.
У 1970–1991 рр. О. Леонов виконував обов’язки заступника начальника Центра підготовки космонавтів.
У 1971 р. О. А. Леонов був призначений командиром основного екіпажу космічного корабля «Союз–11» (разом із Валерієм Кубасовим і Петром Колодіним). Незадовго до старту медична комісія дала відвід В. Кубасову (через якесь затемнення в легенях). Екіпаж замінили. У космічний політ відправили дублерів: Георгія Добровольського, Владислава Волкова і Віктора Пацаєва. Вони загинули під час посадки космічного апарата, що спускався. Це була трагедія. Але, напевно, доля зберегла О. Леонова для виконання іншої важливої місії.
15–21 червня 1975 р. він, разом із В. М. Кубасовим, здійснив другий політ у космос як командир космічного корабля «Союз-19» за програмою «ЕПАС» (проєкт «Союз – Аполлон»). Це був перший у світі міжнародний космічний політ і перше стикування кораблів різних країн на орбіті (для для цього на Землі розроблявся спеціальний стикувальний вузол). Тривалість міжнародного польоту склала 5 діб 22 години 30 хвилин 51 секунд. Ця подія відбулася рівно 50 років тому.
О. Леонов розповідав, що між членами екіпажів склалися дружні стосунки. Багаторічна дружба пов’язувала його самого з американським астронавтом Томасом Стаффордом, з яким вони познайомилися завдяки цій програмі.
Космонавти під час підготовки і польоту іноді жартували один з одного. Наприклад, як розповідав О. Леонов, був такий цікавий момент спільного польоту, коли вони з В. Кубасовим пригощали американців. Запропонували їм туби з написами «Столична» і «Горілка», говорячи, що є у них така традиція: випити при зустрічі (американські астронавти перейшли до КК «Союз» після першого у світі стикування кораблів двох різних країн; люки були відкриті над Ельбою). Гості довго відмовлялися, а коли все ж таки скоштували те, що було в тубах, дуже здивувалися, оскільки там виявився український борщ.
У ті роки Олексій Леонов не зовсім досконало володів англійською мовою. А доводилося виступати перед англомовною аудиторією досить часто. Кожного разу О. Леонов дуже хвилювався. Одного разу він намагався наприкінці свого виступу побажати своїм слухачам «successful life» (тобто життя, сповненого успіхів (або – успішного життя), але вимовив замість того «sexful life» (тобто, багатого сексуального життя). Публіці побажання сподобалося.
Американська астронавтка українського походження Хайдемарі Стефанишин-Пайпер розповідала, що мріяла про космос народилася у неї саме під час того першого міжнародного польоту 1975-го року. «Я знаю українську, тому … мені легше буде в майбутньому також працювати у космосі у складі [міжнародного] екіпажу», – думала тоді дівчина. З того часу вона успішно закінчила Массачусетський технологічний інститут, була прийнята до загону астронавтів, здійснила два космічних польоти.
О. А. Леонов часто приїжджав в Україну, зустрічався зі своїми наставниками в льотній професії, з Президентом НАНУ Б. Є. Патоном та іншими українськими вченими, з першим космонавтом незалежної України Л. К. Каденюком та іншими космонавтами українського походження, ветеранами космодромів, представниками посольства США в Україні, представниками вищих навчальних закладів, громадськості, ЗМІ тощо.
Перебуваючи у Києві у березні 2010 р. і виступаючи в НТУУ «КПІ» на конференції, присвяченій 45-ї річниці від дня першого виходу людини у відкритий космос та 35-річчя спільного польоту за програмою «Союз-Аполлон», О. А. Леонов говорив: «Мене багато що пов’язує з Україною. На початку 50-х за направленням… навчався в Кременчуцькому, а пізніше у Чугуївському льотних училищах, потім служив у Кременчуці, зустрів там свою майбутню дружину, … щорічно відвідую українську рідню».
Космонавт намагався не дуже афішувати своє особисте життя. Однак Олексій Архипович розповів, що вперше закохався ще у шкільному віці, коли до них у восьмий клас прийшла новенька дівчинка Варя. Вони один одному очевидно симпатизували і продовжили дружити, коли Варвара перейшла до іншої школи. Це була абсолютно безвинна підліткова любов, Олексій, як він казав, соромився навіть взяти дівчинку за руку.
Після вступу Олексія Леонова до Кременчуцької школи початкового навчання льотчиків і під час пізнішого навчання у Чугуївському авіаційному училищі льотчиків молоді люди листувалися, а потім від Варі прийшов лист про те, що вона вийшла заміж. У той час майбутній космонавт навіть не думав про шлюб, його думки були – про навчання і про майбутню службу льотчика.
Зі Світланою Павлівною Даценко (1940–6.ХІ.2021) Олексій Леонов познайомився у день свого 25-річчя. Того дня Олексій Леонов з товаришами прогулювався і побачив зграйку дівчат, які кудись поспішали. Серед дівчат Олексій Леонов виділив, як йому здавалося, найкрасивішу – Світлану, але помітив, що у неї чомусь сумні очі. Симпатична дівчина настільки сподобалася молодому льотчику, що вже наступного дня він розшукав Світлану за допомогою знайомих, вдягнув льотну форму і відправився до неї в гості.
Бравий офіцер не залишив дівчину байдужою. Вона здивувалася його появі, але гостинно запросила зайти у дім, де мешкала з батьками. Коли ж Олексій Леонов побачив у кімнаті чимало репродукцій картин, які подобалися йому самому, і сам він малював і мріяв певний час про вступ до академії мистецтв, він, за його словами, подумав, що це – доля.
Олексій Леонов застосував усі свої сили, зачарував усіх подружок своєї обраниці, зробив їх своїми союзницями, і всього через три дні після знайомства майбутній космонавт став законним чоловіком Світлани.
А наступного ж дня відлетів до Німеччини до місця служби. Побачилися молодята лише через декілька місяців, коли льотчик отримав дозвіл для дружини на приїзд до нього.
Кімнату у гуртожитку для своєї родини О. Леонов облаштував власноруч. Льотчик купив штори і тюль, придбав красиву постільну білизну і абсолютно чарівні дамські кімнатні тапочки. Він був гордий собою, створивши відчуття теплої домівки у воєнному гуртожитку. Світлана, переступивши поріг кімнати, просто розплакалася, вона зрозуміла, наскільки намагався бути уважним і дбайливим її чоловік.
Після повернення до Союзу їм довелося жити певний час у відокремленому куточку у спортзалі, поки не отримали квартиру, а після зарахування Олексія Леонова до загону космонавтів перебралися до Зоряного містечка.
О. Леонов зізнавався, що йому краще думалося і працювалося, коли дружина просто була поряд. Він згадував, що навіть у власному житлі, якщо Світлана просто знаходилася поряд із ним, він міг простояти у мольберта весь день і відчував піднесеність і натхнення. У 1961 р. народилася їх перша донечка Вікторія, а через шість років з’явилася на світ молодша, Оксана. Донечок Олексій Леонов дуже любив, хоча, за його спогадами, вони з дружиною по-різному ставилися до виховання дівчат. Але відразу додавав, що головне у вихованні – любов до дитини, а хто з батьків м’якішій або жорсткішій, вже не так і важливо. Олексій Леонов вважав себе «правильним» батьком, дітей особо не балував, але щиро любив, пишався їхніми успіхами. А пізніше – просто обожнював своїх онуків, Даниїла і Карину. Щоправда, зізнавався, що іноді бував занадто строгим, оскільки був упевнений, що тільки він знає, як має бути правильно. Але додавав, що насправді діти й онуки знали іноді більше.
Світлана Леонова не любила сидіти без діла. Вона мала дві освіти: медичну і філологічну, – працювала редактором редакційно-видавничого відділу в Центрі підготовки космонавтів; займалася домом, вихованням дітей і онуків, із захопленням розводила квіти.
Леонови були дуже гостинними. Напевно, тому саме О. Леонову зателефонував льотчик-космонавт – полтавець за народженням – Георгій Береговий, коли ми, полтавські музейники, були у нього в гостях і привезли з собою, як подарунок, крім книг і світлин, ще й грановану пляшку фірмової української «Горілки з перцем», і запросив приєднатися до бесіди і до столу…
Космонавт любив, коли в домі було шумно, коли приходили доньки, а квартира наповнювалася голосами і сміхом онуків.
Олексій і Світлана Леонови прожили разом 60 років, підтримуючи один одного, як кажуть, і в радості, і в горі (такому, як раптова смерть у липні 1996 р. старшої доньки Вікторії (вона захворіла на вірусний гепатит, що ускладнився пневмонією).
Молодша донька Оксана закінчила Військовий інститут іноземних мов, працювала перекладачкою, мешкає з чоловіком у Лос-Анджелесі, працює у фірмі, займається відео і кінопрокатом.
На жаль, в останні роки життя Олексій Архипович дуже хворів, страждав від діабету і в лютому 2019 р. переніс операцію на ногах. 11 жовтня 2019 р., на 86-му році, космонавта не стало.
Відомий історик космонавтики Антон Первушин відзначав, що Олексій Архипович був одним із небагатьох членів першого загону космонавтів, хто дожив до XXI століття. Він, безумовно, був дуже цінним носієм відомостей про свою епоху, і будь-які його свідчення були й є цінними.
Академік НАНУ Б. Е. Патон вважав, що О. А. Леонов – льотчик-космонавт, який «ставав на крило» на Полтавщині, – був учасником історичних подій, які вплинули на розвиток цивілізації; він – справжній герой космосу, ім’я якого будуть пам’ятати майбутні покоління, зокрема й в Україні.
А. Пушкарєв,
завідувач Полтавського музею авіації і космонавтики,
І. Пістоленко,
доктор історичних наук, старший науковий співробітник,
завідувач науково-дослідного сектору ПМАіК
14 квітня 2025 р.
* Під час підготовки тексту публікації та ілюстрацій до нього використані матеріали з фондів і наукового архіву ПМАіК, зі статті В. Попова «До 50-річчя першого у світі виходу людини у відкритий космос…» у ж. «Авиапанорама», № 1, 2015, с. 71-80